Адам Пшехшта - Кордон у вогні

і досвід останньої війни показують – кульгає взаємодія між підрозділами. Найбільше на горіхи дісталося кавалерії. Маршал ствердив, що кавалерія координує дії тільки сама з собою, гуляючи безцільно по полях і лісах, немов шльондра з широко розкритою… Ні, цього я не скажу, -- вирішив він. – Не личить…

-- Маршал Пілсудський вживає в офіційних наказах таких виразів?!

-- Прошу, -- ротмістр вийняв з кишені мундира документ і простягнув їй.

-- Весь досвід війни з початку 1914 року, який я вивчив, вказує чітко і ясно, що кіннота ніколи не вважала за потрібне координувати дії з будь-ким на світі, окрім сама з собою, і таким чином була омріяним ідеалом продажної дівки, яка без розбору віддається любовним втіхам в різних кутках. Так, як наша кіннота досі за недосяжний ідеал вважає колишню російську кінноту, яка була найбільш яскравим представником цієї блядської поведінки, не думаю, що при додатковому розвитку спеціалізації, про який я говорив вище, і рішучій відмові зважати на будь-кого крім себе, можна віддавати кінноті спільний наказ з іншими родами військ, -- читала щораз повільніше і тихіше Корицька. Її обірвав загальний вибух сміху. Сміявся немолодий чоловік, який обслуговував комплект телетроскопів, реготали Йодко-Наркєвич і Кроне. Тільки Одоланицький не долучився до цього вибуху веселощів і надалі стояв з похмурим виразом обличчя, нервово бавлячись руків’ям шаблі.

-- На жаль, я закінчив школу зв’язку, то ж мені припало завдання ознайомити з цим документом місцеві загони кінноти, в основному Корпусу Охорони Прикордоння, -- процідив він кислим тоном.

-- Ми постараємося якось віддячитися Вам за ці старання, -- пообіцяла Гізела, поклавши руку йому на плече. – Завжди раді вітати Вас в нашому маєтку, а факт, що в околиці будуть відбуватися маневри кавалерії, напевно принесе почуття більшої безпеки. Після останніх подій…

-- Охоче, якщо капітан, -- Одоланицький косо поглянув на Йогана. – не заперечує.

Кроне відкрив рота, щоб відповісти, але раптовий приступ болю змусив його замовкнути. Він згорнувся калачиком на ліжку, немов пес після брутального копняка. Його живіт палав живим вогнем, він знов відчув запах фарби, якою був вкритий автобус, світ закрутився перед очима.

-- Прошу всіх вийти з кімнати, -- обізвався різким тоном Йодко-Наркєвич. – Під час цієї фази з’являється нудота та інші… неприємні симптоми.

Капітан хотів запитати, що його чекає, дізнатися щось про процес лікування, але раптово відчув у роті нудотний смак жовчі та в болісних муках почав блювати. За мить, коли все тіло охопила агонія, він подумав, що симптоми дійсно неприємні. Дуже неприємні. Хвиля вогню дійшла до легенів, в нього перехопило подих. Чиїсь руки витерли йому обличчя і положили на ліжку, хтось кричав, щоб принесли шприц і респіратор. Кроне втратив свідомість, спостерігаючи, як на сніжно-білій, накрохмаленій постелі розливаються щораз більші червоні плями.

***

-- А я вже думав, що не вдасться, -- сказав Йодко-Наркєвич, уважно розглядаючи щось на екрані телетроскопа.

Кроне вмостився зручніше на ліжку і зиркнув на діаграму, що пульсувала ядовитою зеленню. Майже тиждень він пролежав непритомний, ненадовго приходячи до тями, тільки два дні тому прокинувся не відчуваючи жодного болю, з ясним, незатьмареним хворобою розумом. З того часу він швидко одужував. Від пригоди з “дробаркою” залишилося тільки спорадичне відчуття легкої нудоти. Як запевняв Наркєвич – це було тимчасове явище.

-- Те, що я бачу, це…

-- Це ступінь отруєння Вашого організму, -- пояснив старший чоловік, не відвертаючись від екрана. – Інфекція потрохи відступає.

-- Інфекція?!

Наркєвич, переставивши крісло, всівся обличчям до ліжка, зняв окуляри й змученим рухом помасував собі скроні.

-- Від постійного вдивляння в цю кляту штуку в мене болять очі, -- пояснив він. – Що Ви знаєте про такі апарати? – запитав.

-- Небагато, -- признав капітан. – Мене це ніколи особливо не цікавило, швидше дратувало.

-- Дратувало?

-- Так! – гаркнув Кроне. – Свого часу я провів кілька сесій, які спричинили в мене неприродно сильний нюх. Мені це не дуже сподобалося.

Наркєвич придивився до нього, немов спостерігав за невідомим екземпляром хробака під мікроскопом.

-- І чому ж це?

-- Тому, що для когось з таким вразливим носом, як в мене, навколо завжди забагато брудних трусів і шкарпеток, -- процідив він.

Старший чоловік кашлянув у кулак, намагаючись приховати посмішку.

-- Про це я не подумав, -- признав. – З іншого боку, може саме завдяки цьому Ви наосліп знайшли “дробарку”?

-- Може, -- буркнув Кроне. – До біса це, в мене інше запитання: наскільки добра Ваша апаратура? Які хвороби може вилікувати?

-- Можу майже зі стовідсотковою гарантією запевнити, що Ви цілковито видужаєте. Проте, можливі певні… зміни. Дрібні зміни, -- додав поспішно.

-- А конкретніше?

-- Існують різноманітні види апаратів, що використовують одичну силу, переважно їхні конструктори зосереджуються на загальному збільшенні життєздатності організму. Вплив цих приладів, хоча й завжди позитивний, важко передбачити: вони можуть посилити імунітет, зір, слух, чи як у Вашому випадку – нюх. Інші впливають на конкретну систему: кровообіг, м’язи або кістки. Те, що Ви тут бачите -- цілком інша якість, щось неймовірне.

Офіцер не заперечив, але його скептично підняті брови промовляли самі за себе.

-- Я не кидаю слів на вітер, -- обізвався різко Наркєвич. – Ця апаратура – єдина свого роду, саме тому Маршал наказав мені врятувати з її допомогою улюбленого офіцера.

Кроне щиро розсміявся.

-- Улюбленого офіцера… -- повторив насмішкувато. – Боюся, на мене зовсім не впливають чари коменданта, ми з ним не раз дискутували, якби йшлося про когось іншого, я б назвав це сваркою.

Наркєвич нетерпляче зітхнув, підійшов до відкритого настіж вікна, якийсь час виглядав назовні. Тільки пальці, які нервово стукали по підвіконню, свідчили, що він не насолоджується краєвидом.