Адам Пшехшта - Кордон у вогні

Кроне коротко переказав наслідки останньої операції й замовк, коли його співрозмовник різкими, солдатськими словами почав описувати свої почуття щодо Гінтофа.

-- Він заслужив на кулю в лоба! – закінчив тираду Маршал.

-- Тільки не до суду, -- відповів негайно Кроне.

-- Навіщо ти мені це кажеш? – в голосі Пілсудського з’явилися грізні нотки. – Гадаєш, я можу наказати…

-- Ви ні, -- безцеремонно перебив його капітан. – Але у Вашому оточенні є люди, які вважають, що розуміють Вас краще, ніж Ви сам… Я був би вдячний, якби Ви публічно оголосили, що маєте відносно Гінтофа якісь ближче невизначені плани. І тому він повинен дожити до їхньої реалізації. Гадаю, Гінтоф знає багато чого цікавого.

Якусь мить в слухавці панувало мовчання. Перервав його дивний звук, що нагадував брязкіт. Одоланицький здогадався, що це спотворений телефоном поганої якості сміх Пілсудського.

-- Добре, я поставлю справу ясно. Ще щось?

-- Тут зі мною ротмістр Одоланицький, завдяки якому я схопив Гінтофа на гарячому. Я хотів би, щоб Ви особистим наказом перевели його до “Двійки”. Офіційна процедура триватиме місяцями, а я потребую його негайно.

-- Знаменитий дуелянт?! На біса він Вам потрібен?

Кроне виконав заспокійливий жест в бік червоного від збентеження, витягнутого струнко Одоланицького.

-- Він розуміється на зв’язку. Самі знаєте, Коменданте, як у війську бракує таких людей.

-- Він дійсно такий хороший?

-- Дійсно. Якби не він, я б ніколи не спіймав Гінтофа. Цій гниді всі довіряли, бо хто стане підозрювати у зраді кавалера ордена Virtuti Militari. Я не був винятком.

Одоланицький почервонів ще дужче. Кілька хвилин тому він розмірковував, чи його новий друг взагалі згадає, що в затриманні Гінтофа брав участь ще хтось крім нього. Тим часом Кроне взагалі не виділяв своєї ролі в операції.

-- Дай йому слухавку, -- наказав Пілсудський. Ротмістр поспішно відрекомендувався, після цього, за наказом Маршала, коротко представив свою попередню кар’єру. Особливо Пілсудського зацікавили знання ротмістра про найновіші радіоприлади. В Одоланицького навіть склалося враження, що він складає екзамен. Після п’ятнадцяти хвилин розмови, Пілсудський обірвав пояснення молодого офіцера і на якусь мить замовк, здавалося, що він збирається з думками.

-- Щодо поєдинків… -- обізвався нарешті. – Офіцер має право захищати свою честь і добре ім’я близьких. Однак “двієчники” це еліта, мої найбільш довірені люди. Не уявляю собі, щоб хтось з них вимахував шаблею чи пістолетом, немов якась мавпа. Кожен з них здатен, а принаймні повинен бути здатен, поставити справи країни понад особисті. Я буду за Вами спостерігати, ротмістре. Якщо прийду до висновку, що Ви ганьбите мундир, який носите… -- Маршал не докінчив погрози, але в його голосі з’явилися сталеві нотки, від яких Одоланицького пройняло холодом аж до кісток. Було видно, що Комендант серйозно відноситься до своїх слів. Дуже серйозно.

-- Дайте, будь ласка, Кроне, -- закінчив Пілсудський.

-- Коменданте…

-- Слухаю, пане майоре?

Кроне дипломатично кашлянув, не знаючи, як відреагувати на помилку Маршала.

-- Здається, існує особливий вираз, який промовляє офіцер, якого щойно підвищили в званні, -- в голосі Пілсудського явно пролунала веселість.

-- Але ж так не можна, Коменданте…

-- Запевняю Вас, майоре, що кожне виконане мною підвищення – легальне.

-- Я не заслужив!

Явно схвильований Кроне витер піт з чола.

-- А це вже залиште на мій розсуд, -- заявив Пілсудський дещо холодніше. – І ще одне, Ясю… До мене дійшли чутки, що ти не носиш своїх відзнак, а навіть орденських планок. Якщо це повториться, я призначу офіцера, який буде контролювати, чи ти дотримуєшся правил носіння форми, -- сповістив він явно задоволений з себе. – До побачення.

Генеральний Інспектор Збройних Сил закінчив розмову.

-- Не можу повірити, -- Одоланицький сів за стіл, розстебнув ґудзик під шиєю. – Я в “Двійці”…

Кроне кивнув головою, зітхнувши, опустився в крісло навпроти. Господар, знаючи, що їм буде потрібен телефон, вже давно дозволив обом офіцерам вільно користуватися своїм кабінетом.

-- Завтра повертаємося? – запитав свіжоспечений “двієчник”.

-- Повертаємося, -- підтвердив свіжоспечений майор.

***

Януш Корицький стояв на ґанку, як в перший день їхнього знайомства. Не дивлячись на те, що він опирався на палицю, його обличчя не було таким виснаженим, як попереднього разу, голос бринів сильніше.

-- Не знаю, як Вам дякувати, пане майоре, за те, що дозволили скористатися тією апаратурою, -- сказав він.

-- Дякувати слід виключно доктору Наркєвичу, -- відповів явно збентежений Кроне. Він не дивився в очі господаря, здавалося, всю увагу майор присвячував його дружині. Цим разом навпаки, це Гізела Корицька виглядала хворою: бліда, з темними колами під очима, вона важко опиралася на поручні ґанку. Не зводила погляду з Кроне.

-- Може відпочинь, коханий, -- запропонувала чоловікові. – Я проведу гостей до воріт.

Корицький кивнув головою, але не пішов до дому, а напружено спостерігав за їхнім від’їздом.

-- Я хотіла б поговорити з Вами, -- звернулася до майора Корицька.

Вони стояли біля воріт, поблизу солдати тримали позичених в сусідньому кавалерійському загоні коней. Найближча залізнична станція знаходилася в розташованому понад десять кілометрів звідси містечку.

-- Слухаю Вас, -- заохотив її Кроне. В його голосі не пролунало й тіні симпатії. Жінка зиркнула косо на Томчака і Одоланицького, що супроводжували їх, затиснула губи.

-- Вчора я довідалася про ризик при використанні цього апарата на моєму чоловікові. Те, що Ви зробили без мого відома… неприпустимо, -- процідила вона зі злістю.

-- Ваш чоловік знав про все і ризикнув, -- відповів холодно офіцер. – Його рішення виявилося