Rexana Keys - Заборонені почуття , Rexana Keys

Через декілька хвилин до вітальні увійшли мама й Девід. Я побачила, як їхні обличчя розцвіли в усмішках. Мама одразу підійшла до Дена й обійняла його, наче він був її рідним сином. Девід теж обійняв його за плечі, злегка потріпавши по спині. Ден змінився в одну мить: від холодного й відчуженого хлопця, який кілька хвилин тому сидів переді мною, він раптом перетворився на когось зовсім іншого. Його очі заіскрилися, на обличчі з'явилася тепла усмішка. Він почав розмовляти з ними так, наче ми всі одна велика дружна родина.

— Як справи, синку? Чому ти не сказав що приїдеш?— запитав Девід.

— Усе добре, просто трохи втомився,  ти що не радий? — відповів Ден із посмішкою.

Я сиділа, намагаючись приховати свій шок. Чому ж він такий різний? З ними він доброзичливий, відкритий, майже теплий, а зі мною — крижаний і неприязний. Мої думки кружляли довкола цього запитання, але жодної відповіді не знаходилося.

Мама помітила мене й усміхнулася.

— Ніка, ти вже познайомилася з Деном? — запитала вона, сідаючи за стіл.

Я кивнула, намагаючись видавати байдужість.

— Так, познайомилася, — відповіла я коротко, не бажаючи вдаватися в деталі нашої першої Краще б взагалі не бачились.

— Чудово! — вигукнула мама. — Ви ж тепер сім'я. Я впевнена, що знайдете спільну мову. Правда, Ден?

Ден поглянув на мене так, що в мене похололо всередині. Його усмішка зникла, залишивши на обличчі майже невидимий натяк на незадоволення. Але він швидко сховав це й відповів, майже ввічливо:

— Так, звісно. Спільна мова… це завжди важливо.

Я не могла не відчути іронію в його словах. Мама здавалася надто захопленою, щоб помітити це, але Девід уважно глянув на Дена, а потім перевів погляд на мене. Було таке враження, що він щось зрозумів, але вирішив промовчати.

Ми сіли снідати.  Сара накрила на стіл — свіжа випічка, фрукти, соки, все виглядало дуже смачно. Але всередині мене росло відчуття дискомфорту. Ден сидів навпроти мене, його очі знову стали холодними. Він не звертав на мене уваги, а я намагалася не зустрічатися з ним поглядом.

— То як ви познайомилися? — запитав Девід, перериваючи мовчання. — Я маю на увазі, ви встигли поговорити?

— Так, трошки, — відповів Ден, обережно відводячи погляд.

Я відчула, як під шкірою прокотилася хвиля роздратування. Що він приховує? І чому веде себе так?

— Ніка, — несподівано звернувся до мене Ден, вперше за весь час він дивився мені прямо в очі. — А ти надовго тут?

Це питання застало мене зненацька. Його тон був настільки нейтральним, що я не могла зрозуміти, що він насправді хоче дізнатися. Чому його це цікавить?

—  Домініка.

—Не зрозумів , — промовив він, і знову вигнувши брову запитав.

-Мене звати Домініка. Це для близьких людей я Ніка.

-Але ми ж тепер вроді брат і сестра хоча й зведені тож розслабся,-сказав саркастично Ден , а в мені почав вирувати ураган.

Мама й Девід спостерігали за нами , явно щось підозрюючи але між тим продовжували розмову про щось буденне, вдаючи що не помічають цієї напруги між мною й Деном. Я ж тільки мовчки їла, намагаючись не виказати, наскільки мені незручно.

Після сніданку мама з Девідом  попрощавшись х нами поїхали у справах. Залишивши  мене й Дена наодинці у вітальні.

Тиша знову стала важкою, майже нестерпною. Я відчувала, як моє серце гупає в грудях, а думки роїлися, шукаючи спосіб зрозуміти цю ситуацію. Я не могла більше терпіти. Цей холод, це мовчання… все це руйнувало мої надії на нормальне спілкування.

— Чому ти так зі мною поводишся? — нарешті запитала я, не стримуючи більше своєї цікавості. Мій голос прозвучав різко, але це було сильніше за мене.

Ден підвів на мене очі. Він не здався здивованим моїм питанням, але й не поспішав відповідати. Він трохи нахилив голову, ніби обмірковуючи, як краще відповісти.

— Як ? Як я з тобою поводжуся?— сказав він нарешті. — Що ти хочеш почути?.

— Тоді спробуй пояснити , чому перед батьками ти такий весь милий , а зі мною такий холодний, грубий ?— я не збиралася здаватися. — Знаєш я теж не рада тут бути  ....

Його погляд став напруженим. Він на мить заплющив очі, ніби намагався зібратися з думками.

— Це не твоє діло, — нарешті промовив він. — Просто живи своїм життям і не звертай уваги на мене.

Ці слова різонули по душі. Я відчула, як образа піднялася в грудях, але водночас я розуміла, що це не так просто. Я не могла просто проігнорувати його, особливо після всього, що сталося.

— Ти не можеш так казати, — відповіла я. — Ми живемо під одним дахом. Чому ти так мене ненавидиш? Що я зробила?

Ден на секунду застиг. Його очі раптом стали м'якшими, але тільки на мить. Потім він знову відвернувся, уникаючи мого погляду.

— Я тебе не ненавиджу, — тихо сказав він. — Просто… . Це все... Розмова закінчена,- піднявшись він вийшов з кімнати.

Я сиділа вражена його словами. Що це взагалі означало? Я не розуміла, чому він так захищався від мене, ніби я загрожувала його спокою чи життю. Але в цей момент я зрозуміла одне: між нами буде більше запитань, ніж відповідей. З моїх думок мене вирвав телефонний дзвінок. Не хотіла ні з ким говорити , але вперше мене так тягнули до нього. Взявши телефон до рук я побачила такий довгоочікуваний дзвінок. Тато. Піднявши слухавку я нарешті почула такий рідний голос.

-Тато.... Ти як ?

-Все добре доню. Ти як ?

-Я чудово , розповідай , як ти , як твоє самопочуття?

-Я дуже добре, вчора було багато процедур , тому не міг зателефонувати . Завтра я їду за кордон там мене прооперують , тому декілька днів точно не телефонуватиму.

-Тато... Тут в мене почалась якась паніка , сльози текли з моїх очей ,-ти  обов'язково одужаєш, в ми знову повернемось в наш будинок, як колись 

-Обіцяю все буде добре.

-Тато... Я люблю тебе.

-І я тебе.На цьому ми закінчили розмову. Всередині мене кипів вулкан переживань. Я дуже хвилююся адже під час операції може щось піти не так . Ні .. ні все буде добре . Я відганяла від себе думки одну за одною ,але заспокоїтись так і не вдавалось.