АнєчкаLB - Більше, ніж альстромерії. Менше, ніж скріпки, АнєчкаLB

Сьогодні середа. Одна із тих, у які не потрібно готувати для Софі. Така, ніч якої доводиться проводити вдома. І не спати, звісно. Ох... Як вона не любить середу! Зовсім скоро нападе ніч. Дівчина боїться цих щоденних атак. Хтозна, що може статися в нічній темряві. Тому й спати в такий тривожний час доби дуже небезпечно. І страшно. А вона нескінченно і невпинно нападає. Хоча у несвітлий час і так самотність болючіша, важча, відчутніша.

Сонце за графіком потонуло у воді вулиці. Годівниці для птахів були наповнені. Енциклопедія кольору була перегорнута і переглянута. Було випито не одне горнятко теплого молока і поглинуто запас вівсяного печива з яблучною начинкою. Були посиденьки біля вікна і гіпнотизування пустельного подвір’я. А потім виявилося, що минуло всього-на-всього три години. До ранку ще далеко і важко. І страшно. До тремтіння. А ще душать сльози. Ті, які стоять клубком у горлі, змушуючи міцно заплющувати очі. Ті, які ллються водоспадом і від яких червоніє обличчя.

До того ж, небо без настрою. Зірок не видно. Мрячить дощ.

І за що люди люблять дощ? Напевно, усе найгірше відбувається або вночі, або під час дощу. Якісь нещасні випадки. Або злочини. Або...

«Припини себе лякати! І так тривожно. Усе гаразд. Усе йде, як треба. Просто надворі вимкнули сонце. Просто ллється вода. Душ. Не інакше. Немов у ванній не ввімкнути світло і відкрити кран. Як купання у темряві... Жах який! Купатися в темній душовій! Краще уявити щось інше».

Дівчина міцно обійняла свої коліна.

«Очікування світанку просто нестерпне!»

Коли ноги почали німіти, вона встала зі стільця і пройшлася кімнатою. Зробила якихось пару тисяч кроків і сіла на ліжко.

Усміхнутися. Потрібно змусити себе усміхнутися... Ох, як же це складно! Губи стиснулися й не складаються навіть у криву нездорову гримасу. Це потребує вправності та тренувань. Уміють же люди вбиратися в сяючі вирази обличчя! У деяких їх цілий гардероб. Де б роздобути хоч парочку добротних посмішок? Вони були б їй до лиця.

Пейперкліп спочатку присіла біля стіни, а потім і зовсім уляглася на підлогу. Примруживши очі, вона подумки прокручувала в голові відомі їй хороші казки. І сама вигадувала сюжети відважних подорожей прекрасними краями нашої планети. Продумувала образи головних героїв, діалоги, сміливі неймовірні події, небезпечні пригоди, але обов’язково щасливі кінцівки.

На подушці, зворушливо роздуваючи і здуваючи животик, спало кроленятко.

«Який сміливець. Зовсім не боїться ні негоди, ні темного часу доби».

Нагорі у сусідів заграла музика. Комусь теж не спиться. І це дуже-дуже добре. Дівчина трохи розслабилася. Нехай і пізно вже, але це ж так чудово, коли чуєш, що поруч хтось є! І чому всі не люблять галасливих сусідів?

Ночі щосереди даються їй дедалі важче... І надворі страшно, і вдома. І нікуди подітися...

Ранок. Народився ще один день? Ні. Це ми народжуємося щоразу після сну. А за вікном просто світанок. За розкладом. Помаранчевий захід завжди змінює рожевий світанок, роблячи перерву на ніч. Так заведено.

Ну ось тепер, нарешті, можна спокійно видихнути. На вулиці світло. Усе добре. Ой, дивіться! Серед двору, на одній із гілок дерева птахи звили гніздо! Скоро будуть пташенята! О, як це дивовижно...

Дівчина з величезним нетерпінням приступила до буденних завдань і справ. Спочатку нагодувала У. Потім, посадивши його у свою сумку, поспішила до Янссена. Після прибирання дитячого розважального комплексу, попрямувала до будинку Юргена.

 – Доброго ранку! – радісний школяр зістрибнув зі сходів і взяв супроводжуючу за руку.

 – Привіт! Що нового? – усміхнулася непримітна особа. – Чекаю грудень.

 – А чому саме грудень? Чим тобі не догодив перший місяць осені?

 – Я дуже хочу ще один набір деталей конструктора для мого міста. А мама каже, що наразі вона не має можливості купити їх. Я напишу листа Сінтерклаасу і, можливо, у Вечір подарунків добудую своє місто. Я вже почав навіть збирати цукерки для Чорних Пітів. Ті солодощі, які мама мені дає із собою до школи, я не їм, а відкладаю для гостинця подяки Сінтерклаасу. Коли Чорний Піт покладе подарунок у мій черевик, я залишу йому всі цукерки, які встигну назбирати до грудня.

 – Але діти передають Сінтерклаасу малюнки або ласощі для його коня. Жменьку сіна, шматочок цукру або моркви. Навіщо так довго збирати для нього цукерки?

 – Але ж він дарує всім подарунки. Усі чекають подарунків для себе. А хто дарує подарунки йому? Це ж нечесно, коли він радує всіх, але не отримує нічого натомість.

 – Їж свої цукерки, Юргене, – розчулилася супроводжуюча.

«Він навіть не уявляє, який він недорослий! І не тому що вірить у містичні святкові традиції, а тому що він ще надто відкритий, його бажання надто прозорі, його доброта надто неосяжна, а почуття вдячності надто зворушливе. У дорослих усе інакше».

Доставивши його до школи цілим і неушкодженим, непримітна особа попрямувала до ароматної кондитерської.

 – Пауло, постривайте! – закричала Пейперкліп і поспішила на інший бік вулиці. Вона підставила руку і допомогла спуститися літній жінці зі сходів. – Обережніше. Вам щось потрібно? Ви до магазину? Давайте я допоможу вам із покупками.