АнєчкаLB - Більше, ніж альстромерії. Менше, ніж скріпки, АнєчкаLB

 – Усе добре, сонечко. Дякую. Я прогуляюся. Мені потрібно рухатися. Нехай навіть так повільно, як умію тільки я.

 – Говоріть мені, якщо щось потрібно. Я допоможу, – співчутлива дівчина із сумом дивилася на скуті кроки знайомої.

 – Люба, у тебе таке добре серце, – усміхнулася жінка.

«Можливо. Але воно дуже самотнє...»

 – Я впораюся, – почула засмучена дівчина.

«Це ж страшенно важко ось так жити, ледве рухаючись...»

 – Гарного дня, Пауло, – відповіла Пейперкліп і продовжила свій шлях до кондитерського магазину.

А потім вона навідалася до доктора де Фріза. Її дуже турбував настрій У. Він зовсім засмучений останнім часом. Може, друг захворів?

 – Ні, він не хворий, – констатував ветеринар після огляду. – Просто йому потрібна пара.

 – Ось як? А я про це зовсім не подумала. Дякую.

Он воно що. Він теж самотній і це позначається на його настрої та самопочутті. Що ж тепер робити? Купити йому подругу? А лікар не помилився?

У своїх роздумах непримітна особа дійшла до парку зі знайомою лавкою.

 – Доброго дня, Вінкелю.

 – Привіт. Чим займалася?

 – Щойно були з У на прийомі у ветеринара.

 – Як поживає лікар? – поцікавився добродушний голос.

 – Ой, я чомусь не запитала, – похмурилася непримітна особа. – Тепер мені ніяково. Просто хвилювалася за У.

 – Його щось турбує?

 – Доктор де Фріз сказав, що йому потрібна пара.

 – Доктору де Фрізові самому потрібна пара.

 – Із чого ти це взяв?

 – Я його знаю. Прекрасний і добрий молодий чоловік. Нещодавно приходив до мене із приятелем і розповідав йому про свою роботу. Дуже любить тварин. А ось із супутницями йому не щастить. Але йому вже давно подобається одна, за його словами, «нестерпно мила персона». По-моєму, його сусідка.

 – А сусідці хто подобається?

 – Ось цього не знаю.

 – З’ясуємо, – впевнено пообіцяла експертка і поспішила у своїх справах.

Після занять у школі Пейперкліп повела Юргена додому не відразу. Дорогою вони навідалися до магазину іграшок. Того, де вона наводить лад щоранку.

 – Навіщо ми сюди прийшли? – запитав юний супутник.

 – Я хотіла тобі показати, що у будь-який день може трапитися щось довгоочікуване й бажане. Обирай комплект деталей, якого тобі не вистачає для побудови твого міста. Я куплю його тобі. Лічити дні до грудня і Вечора подарунків занадто довго.

Яке ж це дивовижне відчуття, коли можеш для когось зробити щось хороше. Як же приємно робити подарунки. І як же втішно бачити, що ти сам хоч трошки, але ощасливив іншу людину...

Тривоги не відступають ні на крок. Куди йде непримітна особа, вони вперто ходять за нею. Скрізь знаходиться привід для занепокоєння. Ось і зараз вкотре дівчина увійшла в одне зі своїх рятівних місць – пральню. Вона за звичкою сіла на один зі стільців і зосередила погляд на білизні, яка оберталась у пральних машинах. Її очі рухалися по колу, за напрямком рухів центрифуг. Пейперкліп уважно і невпинно вдивлялася в роботу автоматів, поки впала у стан, чимось схожий на гіпноз. Разом із брудною білизною закрутилися і кудись поділися її тривожні думки. Не повністю випарувалися, звісно, але хоча б зникло відчуття задухи. Трохи полегшало.

А потім вона пішла за адресою того самого доброго лікаря. І їй пора б уже лягати спати. Але чекати появи потрібного суб’єкта довелося до раннього вечора. Зате недаремно. Спостерігачка побачила, як до будинку підходив знайомий ветеринар, як перевіряв свою поштову скриньку, і як потім до нього підійшла миловидна особа. А ще як розгубився та ніяковів доктор коли незнайома персона, перевіряючи свою пошту, на нього дивилася.

Ось і чудово. Особливо тішить, що за кольором вони теж підходять. Скріпка з’явилася в руках Пейперкліп. Звідниця дивилася крізь неї на цих двох молодих людей, доки скріплюючий предмет зник...

Наступного ранку непримітна особа крокувала тротуаром. Дощ ллє? Удень він не такий страшний. І в неї ж парасолька всіх кольорів веселки! Можна, звісно, накинути капюшон плаща, але з парасолькою куди веселіше. І під нею невимовно затишно.

«Цікаво. Якщо я прямо зараз зникну, хоча б хтось сумуватиме? Хто-небудь узагалі помітить?»

Дівчина перестрибує через калюжі. І вона... танцює. Ну, знаєте, є такі ненормальні, яким несоромно виставити на загальний огляд кілька незграбних па. Такі можуть безглуздо вальсувати на очах у перехожих. І нехай це збоку має нескладний і клишоногий вигляд, зате всередині вони взірець витонченості та грації. Та такі самовіддані безумці і співати не посоромляться на публіці! Сміливці. Воно-то й правильно. Ніколи соромитися. Потрібно жити.

Туфельки і райдужна парасолька залишилися на тротуарі тоді, як їхня власниця, зосереджено балансуючи, повільно ступала кромкою чаші фонтана. Крок. І ще крок. А це чудово. Так легко... О ні! Через дощ тут стало надто слизько. Нога вмить зісковзнула, і дівчина впала у фонтан.