АнєчкаLB - Більше, ніж альстромерії. Менше, ніж скріпки, АнєчкаLB

«Ну, не без конфузів. Буває».

Мокра. Ну і що? Адже все одно дощ іде. Головне, що ціла. Пейперкліп вилізла назад на тротуар, ступила ніжками у туфельки, підхопила парасольку і поспішила додому.

«Невже восьма?»

Знайома машина стояла біля магазину квітів.

«Сьогодні точно не до саджанців. У такому-то вигляді!»

Але непримітна особа виявилася не такою вже й непримітною.

 – Я готовий говорити про доброту, – почувся голос постачальника з-за машини. А потім з’явився і сам постачальник. Він витягнув із кузова вазон із маленьким кущиком квітучої троянди і простягнув розгубленій дівчині. – Ці – живі.

«Хто ця людина? Чи можна йому довіряти? Чи безпечно підходити до нього ближче? Наскільки це боляче?»

 – Живі, – витончені пальчики обережно доторкнулися до одного із розквітлих білих бутонів.

 – То ви готові говорити?

 – Прямо зараз? – схвильована особа спробувала прибрати зі свого обличчя пасма волосся, які дощ старанно приклеював. – На жаль, ні. Навіщо ви мені робите подарунки?

 – Це приємно, – погляд молодого чоловіка опустився до тротуару. – Беріть. Це ж вам. Просто так. Для гарного настрою.

Молодий чоловік уклав рослину прямісінько до рук розгубленої співрозмовниці.

 – Я поспішаю. Просто маю ще одне завдання. Але я із задоволенням поспілкуюся з вами наступного разу, Бастьєне. Вас же так звуть?

 – Так, – пожвавився постачальник квітів. – Звідки ви знаєте?

 – Почула привітання продавця і запам’ятала.

 – А вас як звати?

Дівчина на секунду зніяковіла.

 – Точно не знаю. Але можете називати мене Пейперкліп.

 – «Пейперкліп»? Скріпка?

 – Так.

 – Але ви точно не знаєте?

 – Не знаю.

 – Тоді чому «скріпка»?

 – Ви пропонували поговорити про доброту. А замість цього ставите багато зайвих запитань.

 – Вибачте. Просто це... незвично.

 – Я маю йти.

«А дощ прохолодний...»

Дівчина зіщулилася від чергового видиху вітру.

«Побачити б уже швидше його усмішку. Тепер це стало необхідністю. І тут немає нічого дивного. Адже всі живі істоти завжди тягнутимуться до світла. Це біологічна необхідність. Ось зараз потрібна всього лише його усмішка. Але, напевно, якогось разу тільки її буде замало. Хоча... Я не вмію бути із кимось. Умію лише бути сама. Тому навряд чи зможу впустити когось у свій самотній простір. Навіть не знаю, як це робиться. Тривожно зближуватися хоча б із кимось. Нове й невідоме завжди лякає. Однак... від самотності вже хочеться кричати».

 – То коли ж будемо розмовляти?

Дівчина завмерла у нерішучості, але потім схвильовано випалила:

 – У середу ввечері. Як стемніє.

 – Ось як? Я пропонував вам просто поговорити, а ви запрошуєте на побачення пізно ввечері?

 – Побачення? Ні. Що ви. Просто... Мені дуже потрібно з ким-небудь побачитися в середу ввечері.

 – Гаразд. Може, я вам зателефоную, щоб домовитися точніше?

 – Я не маю телефону.

 – Немає імені, немає телефону...

«Він розчарований? Це для нього настільки важливо?»

 – Просто я не маю кому телефонувати. І мені ніхто не встиг повідомити моє ім’я. Усі називали по-різному.

«Потрібно бігти до Янссена. Власник магазину страшенно не любить запізнень!»

 – Я чекатиму вас на цьому місці, якщо хочете. Відразу, як стемніє. Ви прийдете? – із надією запитала нова знайома.

 – Тепер, доведеться, – усміхнувся Бастьєн.

 – Дякую за квіти!– промовила співрозмовниця, міцно стискаючи руками горщик із трояндами. – Але я не можу їх узяти.

 – Чому? – засмутився дарувальник.

 – Я не знаю, як потрібно приймати подарунки. Не знаю, як зробити це правильно. І мені вже хочеться віддячити вам за вашу увагу. Мені теж хочеться подарувати вам щось у відповідь. А я навіть не уявляю, що може вам сподобатися, – змокла непримітна особа акуратно поставила квітку назад у кузов машини і поспішила у потрібний бік.

Пейперкліп за звичкою прокинулася точно до моменту ввімкнення ліхтарів. За звичним і точним розкладом минуло три дні. І ось сьогодні зовсім незвична середа. Не така, яку вона не любить, а така, вечір якої вона проведе поруч з іншою людиною. А це досить дивно.

Накинувши чарівний м’ятний плащик, дівчина провела рукою по волоссю, спробувавши впорядкувати свої кучері. Це можна назвати побаченням? Не хотілося б. Так хвилювання помножиться стократно. А воно і так чималеньке.

Вона вийшла із дому, коли небо було золотисто-фіолетове. Зірки рівномірно вкривали гладь водної вулиці й розмірено плавали по її поверхні. А ще у воді відображалися сутінкове небо і жовте світло вуличних ліхтарів уздовж тротуару. Грайливий вітер лоскотав ніжки травинкам, які вже задрімали на галявинах.