АнєчкаLB - Більше, ніж альстромерії. Менше, ніж скріпки, АнєчкаLB

Прибувши до місця призначеної зустрічі, непримітна особа зупинилася в очікуванні. Під її ногою відчувся камінчик. Вона спочатку просто прибрала із нього ногу, але потім нахилилася, підняла його і кинула у водно-зоряне полотно. У місці зіткнення камінця з водою малюнок спочатку стерся і зім’явся, а потім розгладився і став виглядати як новий, ніби після реставрації. Пейперкліп озирнулася в пошуках ще одного каменя.

 – Навіщо змушуєте воду хвилюватися? – почула дівчина знайомий голос.

Він прийшов!

Стоїть за три кроки і так сміливо показує свою усмішку. А ще від нього пахне чимось приємно-малиновим.

 – Напевно, тому що сама хвилююся, – надійшла чесна відповідь.

 – Яке безплідне заняття.

 – Кидати камінчики у воду?

 – Хвилюватися. Але якщо подібні маніпуляції  знижують  рівень вашого занепокоєння, – я готовий вам допомогти.

Бастьєн теж знайшов невеликий камінь і, за прикладом своєї супутниці, «тимчасово зіпсував» картину сутінкового неба.

 – Допомогло? – запитав він.

Замість відповіді дівчина зніяковіло усміхнулася, не зводячи погляду від води. Поступово до твору живопису, написаного в лілово-помаранчевих тонах, домішався синій колір. Стало зовсім пізно.

 – А можна в очі? – почулося тихе запитання.

 – Що?

 – Із моменту нашої першої зустрічі ви ще жодного разу не подивилися мені в очі.

 – Напевно, тому що боюся наслідків.

 – Наприклад?

 – Я не хочу уточнювати.

 – Гаразд.

У нього такий тембр голосу і манера розмови... Його не наслухатися... Як би це наочніше пояснити... Настільки м’який, ввічливий і чемний... Це так, наче він простягає руку допомоги, а потім дбайливо, але міцно тримає, огортаючи мантією спокою. Напевно, із цим можна порівняти ефект від його мовлення. І не тільки зараз. Так було із самого першого «привіт». У цьому є сенс? Чи потрібно його тут шукати, або просто насолоджуватися цим почуттям?

Парочка неквапливо йшла тротуаром уздовж водної вулиці.

 – Ви не ставитимете жодних запитань? – порушив тривалу прогулянку в тиші супутник.

 – А хіба це погано?

Молодий чоловік усміхнувся.

 – Мало того, – продовжила дівчина. – Це ж ви обіцяли говорити про доброту.

 – Точно. Ну що ж... Доброта... Напевно, у кожного своє розуміння доброти. Думаю, визначень дуже багато. Але вона обов’язково розміром із небо. Згодні? Мабуть, одне із найбільших почуттів. Ви знаєте ще якесь таке ж велике за розміром почуття? 

 – Так. Почуття самотності. І, взагалі, ви йдете занадто близько до мене.

 – Вибачте, не помітив. А чому вас це турбує? Тому що ви «боїтеся наслідків»?

 – Я боюся, що мені це сподобається.

 – І це погано?

 – Це згубно і руйнівно. Для мого узвичаєного розпорядку буднів.

 – А, знаєте, щастя, воно незграбне, як слон у посудній лавці. Коли до нас намагається увійти щось хороше, часто трапляється так, що деякі звичні, а, може, й улюблені речі б’ються, ламаються, деякі зміщуються, якісь деформуються. А як інакше? Щастя, воно ж велике. Йому потрібно багато місця зайняти. Тому старі речі навряд чи залишаться на колишніх місцях. Спочатку щось руйнується, звільняючи місце для чогось важливішого, потрібнішого чи прекраснішого, а потім на цьому місці і з’являється Щастя. Вгодоване таке, важке. Усі події, незначні, навіть малоприємні, впевнено ведуть до якихось більш значущих. Тож не бійтеся розпаду звичного і, може, наступного разу вам буде з ким кидати камінчики у воду.

 – Щосереди?

 – Навіть щосереди.

 – І псувати разом водно-зоряну картину?

 – Їй не буде боляче, якщо ви через це переймаєтесь.

 – Хто знає.

 – Любите зірки?

 – Їх неважко любити. Усі люблять красиве. А от хто любить, наприклад, розірвану куртку або розбиту чашку? Або зламаний велосипед?

 – Ви романтик?

 – Ні-ні! Це визначення до мене точно не застосовне.

 – Чому ж так категорично? Немов це образа.

 – Знаєте, у мене є сусідка. Вона живе у суміжній квартирі. Наші балкони зовсім поруч. Тож, коли буваю вдома, мимоволі чую розмови, які там ведуться. Раніше до неї часто приходив один молодий чоловік. Так гарно й приємно говорив. Колись чула, як він хотів подарувати їй західне сонце у золотій коробочці з атласним бантиком. Не промови, а пісні. А ще приносив їй оберемками і кошиками такі ж «убиті» квіти, як і ті, котрі ви доставляєте щодня о восьмій ранку. Лірик? Тонка натура? Можливо. Однак, коли у цієї дівчини на роботі стався нещасний випадок і вона тимчасово не могла ходити – він жодного разу не прийшов. І чомусь не подумав про такі прості, але важливі речі, як, наприклад, що вона їсть, якщо навіть не може дійти до кухні? Хто є ці «романтики»? Оспівують красу й ігнорують страждання? Роблять ще краще там, де й так добре, але зникають звідти, де їм некомфортно? Навіщо моїй сусідці сотні зрізаних квітів і «західне сонце», коли їй набагато потрібніше були увага, підтримка і тарілка з їжею? Безглузда ця ваша «романтика».