Надя Фендріх - Сестри-вампірки 3

Тільки-но вирішили, що разом із Сільванією в лігво трансільванських вампірів вирушить гер ван Комбаст, Урсула забронювала два авіаквитки на прямий рейс.

Сільванія була рада, що їй не доведеться летіти самотужки. Усе складалося поки що вдало. Літаки з Біндбурґа до Трансільванії літали лише раз на тиждень – і черговий рейс був саме сьогодні. Та й вільних місць у цьому літаку виявилося вдосталь.

Сільванія з нетерпінням чекала посадки на рейс. Вона вже давно пройшла митний контроль. Прикордонники не знайшли під час огляду її речей нічого підозрілого, хіба що мішечок з рідною землею.

Річ у тім, що рідна земля – джерело життєвої енергії вампірів. Їм вона так само необхідна, як людям – вітаміни і корисні мікроелементи. Куди б вампір не йшов, він завжди брав із собою трохи рідної землі.

Щоправда, Сільванія летіла до себе на батьківщину. Там всюди рідна земля. Але раптом Дірк ван Комбаст здогадається, що вона напіввампір, і, забувши про справжню мету їхньої подорожі, наставить на неї дуло свого часникостріла?

Тим часом прикордонники попросили гер ван Комбаста відкрити рюкзак. Сільванію охопило погане передчуття.

– Я – мисливець за вампірами, а це мої робочі інструменти, – з гідністю заявив Дірк, виймаючи всю свою амуніцію з рюкзака.

– Провезення зброї заборонено, – похмуро повідомив співробітник служби безпеки аеропорту.

У Сільванії завмерло серце. Потрібно було негайно рятувати ситуацію.

– Так це ж просто іграшки! – вигукнула вона і, схопивши водяний пістолет зі святою водою, стрельнула Дірку в обличчя.

– І зовсім це не іграшки! – обурився Дірк. – Це високотехнологічна зброя! За кожною з цих штуковин стоять роки наукових досліджень і розробок.

У душі Дірк радів. Ось вона – його хвилина слави: він стоїть посеред аеропорту і демонструє співробітникам тутешньої служби безпеки весь свій арсенал зброї проти вампірів. Вже хто-хто, а військові знаються на зброї. Але найголовніший козир Дірк приберіг на десерт.

– Часникостріл, версія 2.0! – урочисто оголосив він. – Вихлопна система – з мотоцикла z100 Laser.

Сільванія з жахом помітила, що співробітники аеропорту насторожено переглядаються.

– Ха-ха-ха, – навмисно голосно засміялася Сільванія. – Ну ви і жартівник!

– Я жартівник?! Що за дурниці! – розлютився Дірк і, гнівно насупивши брови, повернувся до співробітників служби безпеки. – Часникостріл – це смертельна зброя. Які тут можуть бути жарти?!

«Ну ось і все», – сумно подумала Сільванія. Посадку на рейс – єдиний за весь тиждень – було закінчено. Літак полетів до Трансільванії. А мисливець за вампірами і дівчинка-напіввампірка залишилися в Біндбурзі.

Однак, на щастя, до Трансільванії можна було дістатися не тільки літаком, і невдовзі Сільванія і Дірк ван Комбаст уже сиділи в салоні старенького, наскрізь проїденого іржею автобуса фірми «Транс – Бистрієн – Райзен». На часникостріл та іншу високотехнологічну зброю ніхто тут не звернув жодної уваги. Лише водій – чоловік похилого віку в сорочці, що добряче тхнула потом, у брудній жилетці і кашкеті – щось невдоволено пробурчав собі під ніс, коли Сільванія і Дірк ван Комбаст зайшли в салон і вмостилися на вільних місцях.

Сільванія озирнулася. Ніколи ще вона не їздила в автобусі з такими дивними пасажирами. Просто за нею сидів ромський чоловік із гітарою в руках. Поруч із ромом розташувалася брюнетка з розпатланим кучерявим волоссям. У протилежному ряді сів неохайний на вигляд чоловік з довгим волоссям і бородою. У самому хвості автобуса влаштувалась бабуся з купою ящиків з-під картоплі. Салоном автобуса носилися дві курки і голосно кудкудакали.

Сільванія зітхнула. Якби гер ван Комбаст умів тримати язика за зубами, вона зараз сиділа б у зручному кріслі літака й потягувала томатний сік, замість того щоб трястися в цьому іржавому розвалищі. Дівчинка сердито подивилася на Дірка, але той удав, що не помітив докору в її погляді.

Потроху Сільванія змирилася і призвичаїлась до свого становища. Вона згадала, як колись вони усією родиною так само вночі мчали автострадою назустріч новому життю – життю в Біндбурзі. З яким нетерпінням вона тоді чекала переїзду! А зараз… Її молодший братик у Трансільванії, сам, без батьків і сестер, з чужими людьми. Ні! Не з людьми. А з вампірами, що значно гірше! Одна надія на Даку. Може, їй уже вдалося вирвати Франца з лещат трансільванської правительки?

Від похмурих думок Сільванію відвернув дивний звук, не схожий на шум мотору. Вона подивилася на Дірка, а той зніяковіло погладив живіт. Тільки зараз Сільванія згадала, що відучора нічого не їла. Покопирсавшись у сумці, вона витягла пакетик мармеладних ведмедиків і простягнула його мисливцеві за вампірами. Швидко розправившись із вмістом пакетика, Дірк з надією подивився на Сільванію, але та лише винувато посміхнулася:

– На жаль, більше нічого немає.

Почувши ці слова, гер ван Комбаст чомусь здригнувся і злякано відсахнувся.

– Щось не так? – схвильовано запитала Сільванія. Вона піднесла руку до рота. Fumps! Вона ж тільки вчора підпиляла ікла, чому ж вони так швидко відросли?! Хоч би скоріше закінчилося це безглузде дорослішання. Так можна і до повноліття не дожити: чого доброго, Дірк зараз зрозуміє, що вона вампір, і наставить на неї свій часникостріл!

На превеликий жах Сільванії, чоловік і справді відкрив рюкзак і заходився в ньому порпатись. Вийнявши якусь коробочку, Дірк раптом повеселішав.

– Кльове маскування! Заціни моє! – підморгнув він Сільванії. Із цими словами Дірк дістав з коробочки іграшкову щелепу з іклами і, спритно начепивши її поверх своїх зубів, продемонстрував усьому автобусу вампірський вищир.

Сільванія ввічливо посміхнулася, крадькома витерши спітніле чоло. Pompfe! Мисливець за вампірами маскується під вампірів за допомогою іграшкової щелепи. І куди тільки їх заведе вигадливість Дірка?.. Втім, чи не байдуже? Головне зараз – врятувати Франца. Хоч би Дака дісталася Трансільванії раніше за них!

Чарівна печера

Дака і справді вже була в Трансільванії. Вона невідступно летіла за Антаназією та Уріо, поки ті не приземлилися біля якоїсь гори. У цій горі, захованій від сторонніх очей, стояв Чорний замок. Двоє вартових охороняли величезну печеру, що правила за вхід до замку. Минувши варту, Антаназія та Уріо з Францом на руках сховалися в печері. Fumps! Тепер вся надія на Мурдо. Якщо він, звісно, прилетить! Дака схвильовано крутила в руках телефон. Нарешті вона сама вирішила зателефонувати Мурдо, але не встигла набрати його номер, як з кишені джинсів пролунав чийсь приглушений писк.

– Карл-Хайнц? Ти що тут робиш? – зраділа Дака, витягнувши з кишені улюбленця.

– За тобою наглядаю. Хіба я міг відпустити тебе саму в таку далеку й небезпечну подорож? – відповів Карл-Хайнц, але Дака, звісно, не зрозуміла ні слова – вона ж не знала мови п’явок.

– Миленький мій слимаче, яка ж я рада, що ти полетів зі мною! – Дака розчулено погладила Карла-Хайнца по голівці. – Гаразд, мені час, потім поговоримо.

Із цими словами вона застібнула кишеню й уважно подивилася навсібіч. Від Мурдо так і не було ні слуху ні духу, але і вартових не було також. Вхід до печери був порожній. Серце у Даки несамовито закалатало: Франц там, всередині. Він у небезпеці, йому потрібна допомога! Хто знає, чи прилетить Мурдо взагалі. Вона більше не може гаяти час!

Набравшись