Аліна Скінтей - Тринадцятий демон, Аліна Скінтей

— Там мої сестри...

"Вони мертві-ш-ш... Біжи, жінко-ш-ш! Чи хочеш, щоб вони знайшли тебе-ш-ш?"

Ліс на околицях палацу був темним і непривітним, дерева немов зрослися у щільний бар'єр навколо неї, а повітря було наповнене гнітючою магічною енергією. Астель важко дихала, намагаючись зрозуміти, що сталося, коли голос Офікуса знову пролунав у її голові:

"Біжи, жінко-ш-ш!" — його роздратування віддалося в її голові.

Вона на мить завмерла, не в змозі зрозуміти, чи це було наказом, чи попередженням, але глухе відчуття небезпеки змусило її підкоритися.

— Куди? — прошепотіла Астель, поглядаючи на темні обриси лісу.

"У ліс. Туди, де вони не знайдуть тебе. Ти потрібна мені жива-ш-ш!"

Її тіло без роздумів підкорилося голосу. Вона кинулася в густу темряву лісу, гілки і листя хльостали її по обличчю, але вона не зупинялася. Ноги самі несли її вперед.

Позаду палац охоплювали крики та вогонь, що палав все сильніше. У неї не було часу оглядатися - вона повинна була бігти. Кожен крок приносив відчуття, що її тіло неслухняне, що вона не зовсім керує своїми діями.

Але під маскою страху й розгубленості приховувалася інша емоція - глибокий, темний голод. Демон всередині неї лише починав розкривати свою справжню сутність, і Астель не могла втекти від цього.

Астель бігла, ледве встигаючи за власним диханням. Кожен крок здавався все важчим, але її тіло продовжувало рухатись, наче вже не належало їй. Відчуття небезпеки, що загострювалося з кожною миттю, ніби підганяло її вперед. За спиною вона чула відгомін вибухів і крики, що доносилися з палацу. Морріґани почали свої бенкети на попелищі.

"Швидше-ш-ш!" — знову пролунав в її голові голос Офікуса, його зміїне сичання виверталося в її свідомості.

Астель перечепилася через коріння дерева і впала на коліна, витискаючи із себе крик від болю. Її легені палали, в тілі не залишилося сили, але вона знала - зупинятися не можна. Її переслідували. І не тільки люди, а й ті, хто прийшов за силою, що тепер жила в ній.

— Що ти зробив зі мною? — прохрипіла вона, знову підводячись на ноги, тримаючись за бік.

"Ти тепер вмістилище. Ти маєш силу, яка рятує твоє життя-ш-ш," — відповів Офікус, спокійно, але твердо.

— Я цього не хотіла! — вона відчула, як сльози починають котитися по її щоках.

Вона була принцесою, донькою короля, але тепер усе змінилося. Вона відчувала себе інструментом у руках древнього демона, захопленою у вир подій, який не могла зупинити.

"Ніхто не питає, чи ти хотіла. Ти мусиш вижити, бо тепер це не лише твоє життя. Від тебе, людини, тепер залежить і моє життя-ш-ш" — невдоволено просичав змій.

Астель затремтіла від цих слів, відчуваючи, як її внутрішнє відторгнення демонічної сили згасало. Вона не могла зрозуміти, чи то Офікус нав’язував їй свою волю, чи її власні бажання змінювалися, але щось глибоко в її свідомості приймало цю реальність.

Демонічна сила всередині неї пульсувала в її жилах, розтікаючись по тілу разом з адреналіном.

— Чому ти мене врятував? — запитала вона, з острахом вдивляючись у густий ліс навколо.

"Ти моє вмістилище. Я рятував своє життя. Доки ти служиш моїм цілям, ти маєш бути також живою-ш-ш!"

Астель відчула холодний піт на шкірі, але всередині неї з’явилося ще щось - гнів. Її обдурили, використали. Вона була просто знаряддям у великій грі.

— І що тепер? Я маю бігти все своє життя? — вона відчувала, як її голос ледь не зривається на крик.

Офікус не відповів. Позаду вже чулося виття морраґулів.

Її пальці мимоволі стислися в кулак. Вона відчувала, як сила Офікуса рухалася крізь неї, як хвилі океану, нездоланні й величні. Астель знову зірвалася на біг.