Джон П. Стрелекі - Кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі

дуже подобається мій будинок, але я бувала там нечасто, не мала змоги порадіти йому.

Якось увечері, перебравши великий стос рахунків, що знову мали з’їсти більшу частину мого місячного доходу, я лягла в ліжко й довго витріщалася в стелю. Мені ледве ставало сил не розплакатися. До мене дійшло, що життя минає мене боком. Я проводила його на роботі, до якої насправді була байдужа, і намагалася відшкодувати це собі, купуючи речі, які, правду кажучи, теж були мені байдужі. Проблему ускладнювало те, що мій план повернення до того, що мені хотілося, передбачав, що я працюватиму до шістдесяти років і лиш тоді зможу піти на пенсію. Це було прикро.

— Здається, тоді ваш світогляд був геть інший, — зауважив я. — Що сталося?

Енн усміхнулася й відповіла:

— Світогляд і справді був інший. Того вечора, повитріщавшись у стелю та спробувавши зрозуміти, як дійшла до такого життя, я вирішила піти прогулятись. Я мешкала у великому місті, і на вулицях було людно. Я вдивлялася в обличчя кожної людини, повз яку проходила, і думала, чи почувається хтось із них так само, як я. Чи щасливі вони? Чи роблять вони те, що хочуть? Чи почуваються вони вдоволеними? Нарешті я зайшла до маленької кав’ярні, яку бачила раніше, але ще не відвідувала. На мій подив, там сидів один мій знайомий. Я зустрічалася з ним кілька разів, і мене вражало, яким невимушеним він завжди видається.

Він запросив мене підсісти, і ми за три години та багато чашок кави обмінялися власними теоріями про життя. Коли я роз’яснила йому своє становище, він усміхнувся та припустив, що я, можливо, читаю забагато власної реклами. Я сказала йому, що не зовсім його розумію, тож він розповів мені про той цикл, який я вже описала вам. Наступні його слова я запам’ятала назавжди.

«Заковика в тому, — сказав він, — щоб усвідомити: ми відчуваємо вдоволення від чогось, бо особисто вирішили, що це дарує нам вдоволення, а не тому, що нам про це каже хтось інший».

Того вечора, прийшовши додому, я розмірковувала над тим, що саме й чому дарує мені вдоволення. Я змусила себе подумати про те, як я хочу проводити кожен день.

А потім спитала себе, чому хочу проводити кожен день саме так. Урешті-решт цей хід думок привів мене сюди, — завершила вона.

Я поглянув униз. Енн вказувала на меню.

«Чому ви тут?»

— А далі? — запитав я.

Енн знову засміялася.

— Ну, Кейсі, мабуть, уже пояснила вам, що життя змінюється, варто лише спитати себе: «Чому я тут?» Не вдаючись у численні подробиці, можу сказати вам, що після того вечора я вже не була такою, як раніше.

Це відбувалося поступово, я щотижня присвячувала собі трохи більше часу. Я перестала балувати себе «речами», щоб компенсувати тяжку роботу, і натомість почала балувати себе, роблячи те, що хотіла робити. Щодня неодмінно проводила щонайменше годину за тим, що мені дуже подобалося. Часом я читала роман, від якого була в захваті. Або ж ішла на тривалу прогулянку чи займалася спортом.

Кінець кінцем одна година обернулася на дві, а згодом — на три. Я й незчулася, як цілковито зосередилася на тому, що мені хотілося робити, на тому, що відповідало на моє запитання: «Чому я тут?».

XIII

Енн повернулася до Майка.

— У вас уже була дискусія про смерть?

— Про що? — перепитав я, враз неабияк стривожившись.

Енн усміхнулась і вказала на меню.

— Друге запитання.

Я знов поглянув униз.

«Чи боїтеся ви смерті?»

Я вже майже забув про інші два запитання в меню. Після всього, що навалилося на мене з першим, я не був певен, що готовий замислитися над рештою.

— Вони пов’язані між собою, — зауважив Майк.

І знову в мене виникла підозра про читання думок. А я тільки-но подумав, що тут таки звичайне кафе. Насправді ж підозрюю, що ніколи так не думав.

— Як це — «пов’язані між собою»? — спитав я.

— Чи боїтеся ви смерті? — запитала Енн. — Більшість людей — так. Власне кажучи, це один з найпоширеніших людських страхів.

— Не знаю, — відповів я. — У житті стільки справ, якими можна зайнятись, і я не хочу померти, не спробувавши все, що хочеться. Проте я не думаю про смерть щодня.

— Люди, які не ставили собі цього запитання з меню та нічого не робили для досягнення своєї МІ через справи для душі… — Енн поглянула на мене, трохи помовчала й повела далі: — …ці люди бояться смерті.

Тут настав час помовчати мені. Я поглянув на Енн і Майка.

— Ви маєте на увазі, що більшість людей щодня думає про смерть? Щось мені не віриться. Ну, тобто я точно не думаю про неї щодня.

Майк усміхнувся.

— Ні, все не так. Ми говоримо про те, що відбувається передусім на підсвідомому рівні. Більшість людей не думає щодня про смерть. Але підсвідомо вони знають, що з кожним днем наближаються до втрати можливості займатися в житті тим, чим хочеться. Тож вони бояться такого дня в майбутньому, коли в них більше не буде можливості. Вони бояться дня своєї смерті.

Я замислився над цими словами.

— Але ж це не конче має бути так? Ну, тобто, якщо людина спитала себе, чому вона тут, визначилася, чим хоче займатися, щоб досягти своєї МІ, а тоді, власне, це і робить, то навіщо їй боятися смерті? Не можна боятися відсутності можливості щось зробити, якщо ви вже це зробили чи робите це щодня.

Енн усміхнулася.

— Ні, — тихо сказала вона та встала з-за столика. — Приємно було познайомитись, Джоне. На жаль, мушу повертатися до друга, але мені сподобалася наша розмова.

Я підвівся, і ми потиснули руки.

— Мені теж, — сказав я. — Дякую, що поділилися своїми думками.

Коли вона розвернулася й пішла до свого столика, я сів на місце. Тепер я почувався інакше. Як саме, точно не знав, але здавалося, я дізнався щойно таке, що надовго лишатиметься дуже цінним.

Майк підвівся з-за столика.

— У вас усе гаразд, Джоне? Маєте трохи ошелешений вигляд.

— Просто замислився, — відповів я. — Те, про що говорили ви з Енн, дуже логічно. Я здивований, що не чув про це раніше й не додумався до цього сам.

— На все свій час, Джоне. Може, ви вже й думали про це, та ще не були готові прислухатися до цих думок чи діяти відповідно.

Майк потягнувся по дві порожні тарілки на столику.

— Я можу забрати у вас деякі тарілки? Ви ще посмакуєте хашбраунами?

— Неймовірно, але так, — сказав я, вийшовши із задуми й повернувшись