Джон П. Стрелекі - Кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі

до їжі. — Вони такі смачні, а я ще надто голодний, щоб від них відірватись.

Коли Майк відійшов від столика, я знову зосередився на тому, що тільки-но обговорювали з ним і Енн. Це було нелегко перетравити. Я замислився про історію Енн та вплив реклами. Якою мірою моє розуміння успіху, щастя та вдоволення було визначене кимось іншим, окрім мене? Важко сказати. Я вирішив, що віднині й надалі звертатиму більше уваги на меседжі, що криються в чужих словах.

Дискусія про смерть була геть інакша. Я знав, що наприкінці нашої розмови глибше зрозумів тему. Не можна сказати, ніби я жив у стані емоційної безвиході, тільки те й робив, що тривожився через смерть. Я ж навіть не замислювався про неї. Але думка про життя, в якому я виконаю своє призначення, та його вплив на моє ставлення до кожного дня дуже мені імпонувала.

— Не можна боятися відсутності можливості щось зробити, якщо ти це вже зробив чи робиш щодня, — сказав я самому собі.

Мені було шкода, що я не думав і не чув про це раніше. «Однак, — подумалося мені, — знати про це недостатньо. Суть у тому, щоб справді робити те, що я хочу робити».

XIV

Я знову поглянув на меню.

«Чому ви тут?»

«Чи боїтеся ви смерті?»

«Чи вдоволені ви?»

Запитання вже здавалися не такими дивними, як тоді, коли я вперше прочитав їх у меню. Ба більше, тепер вони були набагато важливіші.

«Чи вдоволені ви?»

«Не думаю, що можна бути вдоволеним, просто знаючи, чому ти тут, і не розпочавши працювати над цим по-справжньому», — подумав я.

— Але це не завжди дуже легко, чи не так? — почув я голос Кейсі.

Коли я підвів погляд, вона саме доливала воду мені в склянку.

— Ні, не завжди, — відповів я. — Я думаю про свою ситуацію. Я вмію робити те, що роблю щодня. Мені за це платять. А що, як я спитаю себе, чому я тут, визначу, чим хочу займатись, а тоді виявиться, що я не вмію цього робити? Або що, як я не зможу знайти собі таку роботу? То як мені заробляти гроші? Як мені утримувати себе і як відкласти грошей на пенсію? А що, як мені погано даватиметься ця нова справа? А що, як люди сміятимуться з моєї справи чи не шануватимуть її?

Кейсі зачекала, поки я закінчу.

— Джоне, ви думаєте, що людина, яка остаточно визначила, чому вона тут, і знайшла правильну відповідь, обов’язково зрадіє своєму відкриттю?

Я помовчав якусь мить, намагаючись усвідомити, як це.

— Сподіваюся, що так, — відповів я. — Якщо вона визначила, чому існує, то це, як на мене, велика радість.

— Чи вважаєте ви, що справа, яка допоможе досягти мети, має бути лише в радість? — запитала вона.

Я знову помовчав. Запитання видавалися надто простими. «Я, певно, щось упускаю», — раптом майнуло в голові.

— Звісно, — сказав я. — А чом би й ні? Це має викликати в людини найбільший захват та інтерес.

— Тоді чому, на вашу думку, ця людина може зазнати невдачі?

Я поглянув на неї. Не встиг я відповісти, як Кейсі мовила далі:

— Чи бачили ви хоч раз людину, яка була б у цілковитому захваті від своєї щоденної праці? Яка, здавалося, витрачала час на те, чим по-справжньому насолоджується?

Я знову помовчав.

— Рідко. Але знаю кількох людей, яким підходить цей опис.

— У них добре виходить те, чим вони займаються? — спитала Кейсі.

— Ну, так, — не без сарказму відповів я. — Зважаючи на те, скільки часу вони на це витрачають, це має виходити в них добре. Ну, вони ж читають про це у вільний час, дивляться про це програми, їздять на тематичні конференції… Із таким зануренням те, чим вони займаються, має виходити добре.

— Невже вони не втомлюються від того, що роблять? — запитала вона.

— Ні, — відповів я. — Їм цього наче постійно мало. Вони ніби заряджаються від цього, і…

Я зупинився посеред речення.

Кейсі всміхнулася мені.

— Чи складно їм знайти роботу, як гадаєте?

Я знову помовчав.

— Тим, кого я знаю, — ні. Вони так багато знають про те, що люблять, і так цим цікавляться, що до них постійно звертаються за порадами й усі хочуть, щоб вони займалися тим, чим займаються.

— Гадаю, вони — люди досить позитивні й веселі, — припустила Кейсі. — Їм, мабуть, не треба відриватися від справ, щоб «перезарядитися».

Я замислився над словами Кейсі. Це був цікавий погляд. Яким було б життя, якби я завжди робив те, що хотів? Що, якби я завжди витрачав час на те, чим цікавлюся?

— Але як щодо грошей? — запитав я. — Те, що в людини є улюблена справа, ще не означає, що їй за це багато платитимуть. Знайти роботу, припустімо, можна завжди, та чи буде вона добре оплачувана? — Додумавшись до такого, я аж запишався собою. — Зрештою, — продовжив я, — хто знає, що саме, на думку людини, дає їй вдоволення.

— Ясно, — промовила Кейсі. — Що ж, розгляньмо найгірший можливий сценарій щодо грошей. Людина може прожити життя, займаючись тим, за допомогою чого, як вона визначила, досягне мети свого існування. Однак вона не заробляє «багато» грошей. Господи, та це було б трагедією. Уявіть собі наслідки. Можна прожити життя, йдучи до своєї МІ. Можна все життя віддати улюбленій справі, бо ти здогадався, чому ти тут. Але… можна дожити до шістдесяти п’яти років і не мати вдосталь заощаджень на пенсію. Що ж тоді робити? — запитала вона з удаваним драматизмом у голосі. — Гадаю, тоді вам просто довелося б далі займатися тим, чим хочеться. Це справді могло бути трагедією.

Я засміявся.

— Кейсі, за бажання ви здатні на відвертий сарказм.

Вона всміхнулася мені у відповідь.

— Я хочу впевнитись, що цілком розумію хід ваших думок.

— Ясно, ясно. Це починається з Майкової історії про рибалку. Нащо чекати на можливість займатися тим, чим хочеться, коли це можна робити вже тепер?

— І це, і дещо більше. Пам’ятаєте вашу розмову з Енн про те, чому деякі люди щось купують?

— Звісно, ми говорили про те, що дехто прагне мати багато грошей, щоб більше купувати. Ці люди сподіваються від покупок відчути вдоволення, адже не мають улюбленої справи на щодень. Та ось у чому небезпека: що більше вони купують, то більше мусять працювати, щоб оплачувати куплене. Через необережність це перетворюється на вир. — Я зупинився. Мені наче бракувало якоїсь деталі. Я поглянув на Кейсі, та вона мовчки спостерігала за мною. —