Вітольд Розенвальд - Минувші Дні, Вітольд Розенвальд

Я замовчав. Який же я дурень! Звичайно тут все навкруги буде просочене духом червоного комунізму: і будиночки, і люди, і одяг, і навіть кущі з деревами. Після цього з боку я видавався якимось диваком, що прийшов в цей новий, не бачений моїми очами світ. А що, можна вважати що все так і було. 

– Все правильно, це символи комунізму, символ труда та сили. Скажу відверто, то це якась дивна причина, як для того, щоб не подобався табір. Краще не кажи цього нікому, – промовила вона пошепки. 

Що ж, ми пройшли площу, на якій майже не було нікого, лише декілька хлопців та дівчат сиділи під великим кленом читаючи книги. «Отже ж були часи, коли молодь могла зібратись в парку та просто сісти та читати книги, або нормально спілкуватись один між одним. Які ж все таки тут спокійні люди, не те що зараз. Зараз якби я проходив повз цей парк, то там сиділи б п’яні діти, які якщо п’ють, то до кінця, лаються та б’ються» – промайнуло в мене в голові. Хвилин через дві ми вже стояли під дверима Віки й Аліни. 

Ми вирішили постукати в двері, але нам ніхто не відповів. Гукали-гукали, стукали-стукали, а у відповідь – тиша. Їх немає всередині. Я глянув на Лєру, вона – на мене. Що робити ми не знали, тому я жартом запропонував вибити ногою двері. 

– Ні! Ти що, ми цього робити не будем! 

Ми відійшли від дверей оглядаючи будинок ззовні. Його розташування було гарним. Особливо гарними були великі вишні, які росли неподалік від будиночку. 

– Звичайно не будемо, я пожартував. На мою думку всередині нікого нема, – казав я почухуючи лоба, – ти можливо знаєш ще якісь місця де вони можуть бути? 

Відповіді я не дочекався. І ні, не тому що перед нами відчинилися двері, з яких виходять дві стрункі, молоді піонерки повільно зав’язуючи свої червоні галстуки, а тому що мене з обох боків хтось швидко хлопнув по ребрах паралельно волаючи, немов ріжуть чи людину чи дикого кабана. Я з несподіванки ледь не родив на місці, а от що я все ж таки зробив, так це відплигнув вперед може на метра півтора. В той час коли Валерія лише трішки сіпнулася. Здавалося що з нею таке кожен день трапляється. 

– Ха-ха-ха-ха-ха, – сміялися дві дівчини в один голос, затуляючи рот руками, і тримаючись за животи. – Оце так відскочив!  

Одній було на вигляд років тринадцять, чомусь я подумав що це Віка, і був правий. Її подружка «у супер смішних приколах» була високою шатенкою, трішки нижчою за мене. Після такого щось мені вже не віриться, що тут прямісінько всі спокійні. 

– Вікусь, ти бачила як він відскочив? Ха-ха-ха. Господи, я не можу зупинитися, ха-ха-ха, – казала шатенка. 

– Так ви обидві заспокійтесь, і йдіть з нами в їдаль… 

– Диви який, – говорили Аліна обдивляючись мене з ніг до голови, кружляючи навкруги, немов ворона. – Я думала він буде серйозніший, не боягузливий. 

– І вищій, – зазначила Віка.  

Моєю мрією номер один в той момент було бажання не вибратися звідціля, а зацідити з кулака одній прямісінько в лоба і другій. Я все іще стояв на місці, як вкопаний, а моє серце ще досі калатало, але з плином часу воно приходило в норму. 

– З вами все добре? Ви кого лякаєте? Так же не можна робити! – крикнув на них я. 

Вони покорчили рожі в мій бік. 

– А ти заборони! – сказали в один голос дівчата. 

– Ти так смішно відпригнув, – сказала сміючись Віка, – ще б трішки вище і перелетів би наш будиночок! 

– Я зараз вас двох так забороню, – я плюнув в бік на траву, повільно підходячи до них, – що ви в мене обидві не будиночок перелетите, а планету! 

– О ні, він хоче нас скривдити, – казали дівчата, ховаючись помічниці вожатої за спину, з рухами та інтонаціями, наче зі старої англійської п’єси, – Валерія Олексіївна, врятуйте нас будь ласка, від цього злого дракона! 

– Так, годі, припиніть всі! – крикнула Лєра. – Всі йдемо в їдальню спокійно та разом.  

Від цього злого дракона? Це прозвучало максимально крінжово. 

Віка непомітно протягнула руку до шиї Аліни, та різким рухом руки до низу стягнула з тої галстук і побігла. Аліна не застібала верхні ґудзики взагалі. Я на автоматі перевів погляд на місце, де хвилину назад красувалася червона тканина, потім – підняв на неї очі. Вона покусувала нижню губу дивлячись на мене, а потім розвернулася й побігла за Вікою.  

– Вони взагалі адекватні? Не можна просто взяти, і налякати когось. Ну нічого, я їх ще провчу обох. 

– Не сердься на них, – казала Лєра, – такий у них характер. Вони не схожі на інших, полюбляють грати в карти, постійно капостити, жартувати над усіма. Немає ніде в цьому таборі більш енергійніших дівчат в усьому таборі, ніж ці двоє. Вони, не розлий вода, з перших днів потоваришували, от їх і поселили разом. 

– Ладно, проїхали, розповіси мені про них потім. 

Ми йшли прямо до їдальні, по дорозі зустрівши ботанів. Так, саме тих, що читали на площі. Лєра підійшла до них, привіталася, та поквапила їх йти до їдальні. Я ж стояв в пару метрах від неї. 

– А це хто? Раніше ми його тут не бачили, – казав один з них. – Новенький у вас? 

– Так, це Міша, – вона подивилася на мене, та кивком показала на них.