Майя Молчанова - Коли починається дощ , Майя Молчанова

Глава 5

Випадкова зустріч - це пригода в мініатюрі.

 

Піщаний берег був усіяний слідами від дощових крапель, більше нагадуючи поверхню місяця в мініатюрі. Мокрий пісок, наче болото, весь час норовив стягнути з мене шльопанці, тож, зрештою, я їх просто зняла, продовжуючи іти босоніж. По небу все ще пливли уривки темних хмар, іноді з них зривалися поодинокі дрібні краплі, але хвилі притихли і перешийок уже не викликав такого страху, як у грозу, що панувала на узбережжі кілька годин тому.

Ми стояли на березі. Андрій примірявся як нам краще перейти на інший берег, я намагалася запакувати рюкзак, ховаючи в окрему кишеню вицвілий уривок чека, на якому він написав для мене свій номер телефону, тому що свій телефон я, як на зло, не змогла ні згадати, ні включити.

Нарешті Андрій простягнув мені руку, і ми повільно, крок за кроком, почали перехід. На півдорозі, на відміну від Андрія (який був значно вищий за мене), вода почала доходити мені вже практично до шиї.

- Чіпляйся мені на спину, далі попливемо.

- Якщо ти мене втопиш, знай, я буду страшенно набридливою примарою, - шепочу йому просто у вухо тихим не на жарт схвильованим голосом.

«Вези мене, вези, велика черепаха» - подумки співаю я, щосили чіпляючись за плечі хлопця, поки він іде, пливе, знов іде. Здається, якщо я хоч трохи розіжму пальці, мене миттєво знесе хвилями убік і все... Морське дно, русалки, давньогрецькі міфи, Атлантида, що завгодно аж до Туреччини.

 

- Можеш уже відпускати, - чую я його голос крізь шум хвиль.

- Точно? - не поспішаю розтискати руки я. Хоча вже розумію, що ми стоїмо практично на мілководді.

Все одно з ним якось спокійніше ... Я навіть встигла звикнути.

- Можеш і не відпускати, звісно. Я не проти, – відповідає Андрій, і в його голосі чується усмішка. Але перш ніж він встигає додати ще щось, я вже зістрибую з його плечей.

- Дякую.

 

До селища нам ще іти та іти. За доброю традицією Андрій благородно несе мій рюкзак і, здається, навіть з цікавістю продовжує слухати мою балаканину.

- А чому ти вирішила працювати саме у зоомагазині? Не нудно?

- Повір мені, точно ні. Нудно у нас не буває. Ти навіть не уявляєш, який бедлам там періодично коїться.

- У мене є племінники, вони ті ще бешкетники. Тому з бедламом, бардаком і хаосом я знайомий не за чутками. Чи це не рахується?

- Навіть не знаю... - хмикаю я. – Хоча племінники це, мабуть, чудово. У мене ні сестер, ні братів нема.

Якийсь час ми йдемо мовчки, кожен думаючи про своє, але я не витримую і перша порушую тишу.

– Насправді мені подобається моя робота. Буває навіть доволі кумедно. Уяви, тільки у нашому відділі магазину живе три хом'яки, одна морська свинка, папуга, чотири канарки та п'ять акваріумів риб. До нас діти приходять як до міні зоопарку. Та ще пригода... А ти чим займаєшся?

- Будівництва в основному. Навчався у політеху, з пошуками роботи було туго, а дідові піч треба було допомогти перекласти на дачі. Спочатку переглянув безліч роликів на ютубі, потім методом спроб і помилок зробив літню кухню, після і до печі дійшло й до каміна… Сподобалося. По суті моя професія мене сама знайшла.

- Здорово. Каміни, живий вогонь – це мрія. Повір, у списку моїх мрій він на почесному місці.

- Ну, мій телефон у тебе є.

 

Ми стояли на старому пірсі. Іржаві похилі труби парапетів, що стирчали з бетонних плит, здавались тут дивними і недоречними, але окантовка з сонячних променів і солоних бризок навіть їм надавала якоїсь особливої ​​казкової атмосфери.

Настав час йти... Андрій хотів мене проводити до самого дому, але в мене за цей день було дуже багато вражень, та й сумнівів напевно теж. Сама наша зустріч… Перша, друга, третя – все це здавалося чимось нереальним. Десяти хвилин дороги по освітленій блідо помаранчевими ліхтарями вуличці було явно мало, щоб розкласти всі мої думки по поличках.

«Зустрінемось завтра о восьмій, на цьому ж місці?» - запитав він мене, перед тим як я пішла з пірса. Я погодилась. І якась частина мене (романтична та наївна) щиро усією душею хотіла прийти. Але друга, більш загартована життям, продовжувала твердити, що так не буває, а курортні романи мені не потрібні. Точно не потрібні. Зовсім...

Сумніви та очікування – найлютіші вороги спокою та здорового сну. Я крутилася з боку на бік, поглядаючи то у вікно, то на мухоловку, що засіла в кутку. Мабуть, тільки їй вдалося мене ненадовго відволікти від прокручування в голові нашої розмови з Андрієм. Але Гугл і Вікіпедія одноголосно сказали, що «мухоловка звичайна» не тільки корисна, а й швидка, до того ж, занесена до червоної книги, і кидати в неї тапком – не найкраща ідея. Тому змирившись з її присутністю і відсунувши (про всяк випадок) ліжко від стіни, я продовжила «придивлятися» до кожного сказаного за сьогодні слова.

Через енну кількість годин я все ж таки прийшла до думки, що як би там не було, це була чудова і незабутня пригода. А доля це чи випадковість - покаже завтрашній ранок... А якщо точніше – сьогоднішній.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍