Страшні оповідання на ніч - Леся, Страшні оповідання на ніч

Я ніколи не забуду, що я відчував на той момент – я відчував заперечення. Я не хотів зрозуміти, і навіть не міг прийняти той факт, що щось насправді сталося. Що це не чергова витівка від Лесі, що ще кілька годин тому я спілкувався з нашою подругою, яка ось-ось мала повернутися до нас, і зараз, на ранок, мала розповідати нашій компанії про те, як пройшла її вилазка. Як мусила сміятися з нашого боягузтва, що ми побоялися йти з нею…

Але зараз вона не з нами, і це важко було заперечувати.

Намети ми просто поспіхом зім'яли і сховали в пакет. Всі наші сумки, рюкзаки та інші речі було вирішено залишити на місці, і потім за ними повернутися, як знайдемо нашу подругу. Як тільки всі перевдяглися – ми попрямували у бік будинку.

Поки ми йшли, над нами нависло напружене мовчання. Кожен з нас був дуже схвильований через ситуацію, що склалася, і в глибині душі сподівався, що все обійдеться добре. Що ж до мене, то я дуже сподівався, що зараз ми не виявимо Лесю на підлозі зі згорнутою шиєю від падіння крізь стару стелю з верхніх поверхів.

Щойно ми перетнули дорогу і наблизилися до двору проклятого будинку – як раптом різким помахом руки я закликав усіх зупинитися.

– Стійте! Ви чуєте? – з претензією в голосі запитав я.

Усі налякано завмерли й уважно прислухалися.

– Та це вітер гуляє – відповів Назар.

– Ні, – не заспокоювався я, – Я чую це виття вже не вперше. Воно явно долинало увесь цей час з дому!

– Хочеш сказати це Леся виє? – запитала Марина.

– Не думаю, коли я почув його вперше Леся була з нами. Ми були в підвалі, коли я випадково звернув увагу на це завивання. А долинало воно звідкись зверху – резюмував я.

– З горища може? – запитав Богдан, – Лесі вчора якраз залишалося дослідити горище, після чого вона повинна була повернутися до нас. Адже ми так і не піднімалися туди, як заходили втрьох. Можливо там хтось…

Він не домовив. Ми переглянулись і миттєво зірвалися на біг.

Опинившись у будинку, насамперед ми забігли до кімнати, де з вулиці було видно світло. Ліхтарик Лесі самотньо лежав посеред мотлоху і уламків на підлозі. Його промінь світла був спрямований на вікно. Лесі поблизу не було.

– Усі розділилися по кімнатах! Швидко! – скомандував Богдан, – Потім зустрічаємося тут і всі разом піднімемося нагору. Хто виявить Лесю – одразу кричіть!

Всі ми ввімкнули свої ліхтарики та розійшлися по кімнатах. Будинок мав нестандартне планування, і з вітальні далі вів коридор, що розгалужувався на декілька кімнат. Я ступав уламками, не дотримуючись акуратності, тому що зараз я зовсім не боявся знову підвернути ногу. Проте не встиг я дістатися дальньої кімнати, як на весь будинок пролунав гучний крик Назара:

– Всі мерщій сюди!

Всі негайно збіглися на його крик. Моє серце забилося швидше, коли я дізнався, де ми зібралися – ми стояли перед входом у підвал. Назар, який кликав нас стоячи на сходах, буквально зістрибнув з них униз і зник у темряві підвалу.

– Скоріше! – вигукнув він звідти до нас.

Усі ми стрімко вирушили за ним. Усередині підвалу промені світла наших ліхтарів зійшлися на загнаній від страху людській фігурі, яка виявилася нашою подругою. Леся забилась у куток підвалу, лежачи обличчям до підлоги і закривши голову руками. Вона не просто тремтіла від страху – здавалося страхом було просочене все її тіло, і подібна концентрація страху викликала в неї неконтрольовані судоми. Вона глибоко і часто дихала, щоразу вдихаючи увесь той пил, яким рясно була вистелена підлога.

Бодя спробував-було її відтягнути з кута, але вона почала кричати на все горло і відчайдушно відбивалася від його рук, а потім знову забилася в кут. Тоді ми й помітили, що її одяг був місцями розірваний, а на місцях, де шкіра була відкрита, виднілися численні садна і сліди від укусів, що нагадували дитячі зуби.

Ми швидко привели в цей будинок міліцію, швидку та батьків. Збіглися всі сусіди з околиць – усім було цікаво, що сталося. Наша компанія була у центрі уваги, і кожен хотів почути від нас пояснення того, що ми бачили та чули. З будинку на вулицю лунали несамовиті крики нашої бідної подруги. Кожен її крик обливав моє серце кров'ю – навіть зараз, через багато років, її крики все ще рвуть мою душу на частини, як я згадую про неї. За допомогою транквілізаторів лікарям вдалося втихомирити Лесю, і віднести її безпорадне тіло до карети швидкої допомоги. У її руках вони виявили міцно стислий клаптик вирваної газети, де було надруковані слова молитви. Міліція протримала нашу компанію практично до самого вечора, складаючи необхідні документи та фіксуючи наші свідчення. Батьки Лесі були вбиті горем, і неодноразово зривалися в наш бік, обсипаючи погрозами. Був повністю спустошений усередині також кожен із нас.

Лесю помістили до психіатричної лікарні у сусідньому селищі, де вона пробула живою ще один місяць. До кінця своїх днів її практично щодня обколювали транквілізаторами, щоб вона перестала кричати. У результаті її серце не витримало та зупинилося.

Проклятий будинок громадськість вирішила знести. Самі ми не були присутніми при знесенні, оскільки нам було суворо заборонено тривалий час взагалі виходити з дому, проте батько одного разу розповів мені досить цікаву історію: коли вони зрівняли будинок із землею, то з-під уламків щось стрімко викотилося у бік поля. Батько описав це як маленький дитячий м'яч, густо обмотаний довгими чорними нитками, що волочилися за ним.