Вера НюкМарт - Солодка смерть , Вера НюкМарт

6. Світло в кінці тунелю?

Прийшовши до себе побачила, що на зап'ясті красується медичний метелик з під'єднаною до нього крапельницею, а за вікном згустилися непроглядні сутінки.

В палаті було тихо та трішки пахло затхлістю. Галину виписали і вона поїхала з батьками додому, залишивши мені на прощання листа, про який я дізналася з її СМС.

"Вітаю, тобі вдалося перелякати мене мало не до смерті, ну що ж, один один, гадаю ми в розрахунку ))) . Пробач, що покинула тебе на самоті, проте батьки, як і лікарі дійшли висновку, що тобі потрібен відпочинок, а мені спокій, як результат змінені рекомендації і я їду додому. 

Що ж до мого бажання поговорити…

Я викликала саме тебе, оскільки знаю, що ти в нас особа стійка і паніка тобі зазвичай не властива. Ти тверезо оцінюєш ситуацію і приймаєш зазвичай виважені рішення.

Так от, того дня, коли я знайшла пані Ірину Казимирівну мені здалося, що я бачила когось. А точніше мужчину, що намагався до мене підійти, дякуючи чому переляк дійшов свого апогею і я зомліла на порозі нашої кімнати.

Я також бачила його на початку мого перебування в лікарні, проте зробила вигляд, що не впізнала, навіть коли він привітався з моїми батьками і запитав ніби ненароком що зі мною. 

Батькам відповідати не прийшлося, оскільки підійшов лікар, щоб порозмовляти з ними і надати їм всю необхідну інформацію щодо мого самопочуття, та так голосно, що цей підозрілий індивід вислухавши все, спокійно покинув приміщення лікарні.

Так от, вчора він знову вештався коридорами лікарні, і у мене склалося параноїдальне враження, що він за мною стежить, ніби намагаючись підловити мене на обмані. 

Знаю, що ти скажеш, що в мене розігралася уява, але я готова заприсягтися, що це не так. 

Я боюся і на всяк випадок залишаю тобі його опис, може і ти його вже зустрічала теж, або побачиш в стінах гуртожитку.

Він доволі високий, статний, не товстий, у віці сорока - сорока п'яти років, з густою шевелюрою кольору воронового крила. Всі три рази був одітий в дорогих костюмах темних відтінків. Не носить ні бороди, ні вусів.

Знаю, що ти скажеш, він не відрізняється від десятків інших чоловіків, що снують вулицями міста туди-сюди, проте це не так, на правій щоці у нього дві невеликі родимки, одна більша, а друга суттєво менша.

Надіюся все скоро проясниться. Бережіть себе. Люблю вас і обіймаю. 

До зустрічі за кілька тижнів."

Тієї ночі я боялася заснути, проте становити опір лікарствам мій організм не міг і я забувалася бентежним сном від часу до часу. Мені снилися кошмари. То за мною хтось гнався, то Юлька знову намагалася вселитися до нас, то дух баби Іри стояв наді мною і клянчив останню цукерку, то Романа притискала до грудей, дороге серцю фото, що знову випало у неї з книги і зверхньо дивилася в мою сторону.

Пробудилася я в холодному поту, ще більш втомлена, ніж була до цієї вітамінної "ялинки".

- О, ви прокинулися! - Радо сплеснула руками медсестра, ─ як добре. Візьмемо у вас повторні аналізи і гадаю ви вільні.

Не дивлячись на недоспану нічку, вітамінний коктейль в крові показав, що зі мною все добре і я можу бути вільна. На телефоні висвітлилося кілька пропущених дзвінків від Олі, а далі і СМС від Мері.

"Відпочивай, ми тебе прикрили".

Від кого і чого хотілося б мені знати.

***

До трамваю я доплелася в напів-сні і придбавши та пробивши квиток, присіла на одному з сидінь по одномісній стороні транспорту. Розмірене постукування мене заколисало, дякуючи чому я забулася як на диво спокійним сном.

─ Дівчино, просинайтеся, кінцева, - гукав хтось над моїм вухом.

Заледве розплющила очі, трясонувши головою спробувала відігнати сонливість, вдавалося не дуже. 

─ З вами все гаразд? Може вам викликати швидку?

При слові швидка, мозок з радістю додав вперту медсестру і лікаря Анатолія Івановича, а поряд з ними "вітамінну ялинку"

─ Ні, дякую, - промовила я неслухняним язиком і похитуючись все-таки вибралася з трамваю. 

Вулиця Пасічна, до гуртожитків ще ген-ген скільки топати. А так хотілося спати. Проте листопад доволі швидко привів мій мозок до тями, забираючись холоднючими поривами вітру під пальто, заскакуючи впевненими набігами за комір і скуйовджуючи неслухняні пасма волосся на голові.

Шапку я загубила ще вчора, а тому сьогодні йшла як більшість молоді, розхристаною (слово, для позначення дурості молодих роздягнених людей в холодну пору, запозичено з діючого словникового запасу моєї бабусі, що народилася в 1933 році).

В нашій кімнаті в гуртожитку було тепло та затишно, дівчат не було, проте на столі лежала загублена мною шапка, а поруч записка з набраним на комп'ютері текстом.

"Думай, кому погрожуєш і озирайся частіше, пам'ятай я поряд ;)"

Цей смайлик видався мені дуже знайомим. Проте в зв'язку з втомою мисленнєвий процес в моїй голові практично не відбувався. Спати, вирішила я. Замкнула кімнату зсередини, прийняла ванну, натягнула піжаму і відправилася спати. Досить пригод на мою п'яту точку, всьому є межа.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍