Дмитро Українець - Дворянка, Дмитро Українець

- Добрий вечір, пане – сказав голос, який був десь поряд.

- Добрий вечір! А ви хто і чого потребуєте, пане? – Туліо був трішки напружений, адже тут у таку пору ніколи не ходять люди. Він і не міг очікувати, що з-за дерева вийде дворецький із маєтку Паулі ді Рікардо.

- Мене звати Одель Бруені, і я прибув у це місто з метою розшуку однієї цікавої особи, яку на мою думку і перевірений доказ переховуєте ви, пане Альфонс.

Переживання накрили і затуманили розум і піт почав стікати з чола Туліо. Рука заховалися в кишені, щоб не труситися, а очі розбігалися повсюди, адже він тут був точно не один.

- Я нікого не переховую, дівчина, яку ви могли бачити, моя дружина – ця відповідь була досить спокійна. Дворецький досяг сигару і підпалив сірник, щоб закурити і продовжити допит.

- Вона не ваша дружина, а втікачка, яку розшукує дуже елітна особа. Моє ж завдання повернути її і бажано без зайвих жертв, пане Альфонс – у дворецького поступово почав змінюватися тон голосу. Він уже говорив грубо і швидко.

- Я не збираюся потакати вам, пане комісар, та слухати не буду. Спершу право на затримання, а тоді робіть як забажаєте – тут уже була присутня сміливість, але зайвий героїзм. 

- Ех, пане Альфонс, а я гадав, що ми з вами мудрі люди і зможемо дійти до згоди – дворецький ніби опечалено відкинув сигару і при-підняв монокль.

- Значить я не той чоловік, який шукає згоди з такими як ви.

- Шкода – його погляд був сигналом для контролерів, що оточили Туліо – хопити його! – один з них швидко ринувся на нього, та він зміг вислизнути і побіг у сторону жилих кварталів.

- Він утікає! – крикнув один з контролерів.

- Стійте, бовдури! Я сам за ним піду.

Дворецький скинув із себе плащ і негайно побіг за Туліо. Тим часом Туліо уже старався забратися на дах жилого будинку. По старих діжках і поламаних коробках він заліз і схопився за край даху, та щось миттєво схопило його за ногу. 

- Не далеко ж ви втекли, пане Альфонс! – це був дворецький. Туліо хотів вирватись, та в нього це вдавалося туго, проте один лише брик і нога звільнилася, та він швидко поліз на гору. 

За ним слідом почав гнатися і дворецький. По його обличчю було видно, що його наміри досить великі. Ніж у піхвах з правого боку міг навіть розповісти про ці наміри. Туліо втікав, перестрибував муровані огорожі і каблуком випадково збивав черепицю, але не хотів потрапити у руки злого чоловіка. Бігши він думав, чому він саме Анджелу розшукує. У його голові почався хаос. Думки перемішалися, а свідомість була на зовсім іншому рівні. Зараз він повинен боротися за життя, а не з власним розумом. 

Один невірний крок і він міг оступитися і впасти вниз. Дворецький, що біг позаду уже приготував ножа. Він був металевий із красивою гравюрою у вигляді змія по всьому лезу. Рукоять дерев’яна і це мабуть була дубова деревина. Очі ж дворецького були сповнені злоби і правосуддя, в той час як в очах Туліо палав страх і жага вижити. 

Стрибки по дахах завели обох чоловіків у глухий кут. Туліо опинився на краю високого будинку, висота якого складала приблизно дванадцять метрів. Це висота двоповерхового будинку з трикутним дахом. 

- Нема куди втікати, пане Альфонс! – запиханий дворецький, що тримався за коліна і важко дихав, зловісно поглянув на нього – Віддай дівчину і я не чіпатиму тебе.

- А як ні, то що? – страх охопив його повністю, але сміливість заради захисту дорогої людини була сильнішою за страх.

- Я не розумію, чого ти добиваєшся?! – нервово кричав дворецький.

- Вона вільна людина і має право обирати, яке життя для неї краще!

- Вона!? Вільна?! – здивовано говорив він – Це вона тобі мозок затуманила?

- Анджела не брехунка, а моя майбутня дружина! – Туліо поклав сумку на край, а сам закатав рукава і приготувався до бійки – Я не дозволю вам її навіть пальцем торкнутися!

Зажурений вибором хлопчини, дворецький нахилив голову і зловісно почав реготати.

- Ха-ха-ха-ха! – його регіт почули люди і контролери, що були на долині – Я гадав що ти мудрий хлопець, але ти просто гидкий моїм очам.

Раптом дворецький рушив з місця і напав на Туліо. Замах ножа пройшовся по його руці і глибокий поріз по ширині руки почав заливатися кров’ю. Туліо почав ухилятися від його замахів, але рука дуже сильно почала боліти. У дворецького були свої плани на цей випадок. Він не бачив сенсу залишати Туліо живим, адже по його смерті міг без всяких проблем забрати Анджелу назад у маєток. У Туліо було мало шансів на перемогу. Не маючи при собі жодної зброї, навіть звичайної палиці, він просто був приречений на смерть. Стрибати було нікуди, адже сусідні дахи були досить далеко. Раптом в його голову прийшла досить хороша ідея. Він вирішив скористатися тим, що мав, а саме пилом від піщаника, який нападав країв. Він дочекався ще одного нападу дворецького, щоб перекотитися і підібрати рукою горстку пилу, а потім кинув її йому в очі і схопився руками за ніж, щоб вирвати його. Дворецький не пускав його і натиском сили вів його до краю. Туліо уперся ногами, але і цього було замало. Дворецький почав колоти гострим кінцем його плече, від чого почалася люта біль і Туліо різко впустив хват. Дворецький схопив його за сорочку, та зробив на свою думку останній замах, але коли рука уже хотіла вдарити жертву, сорочка порвалась і він не втримався, а вхопитися було нізащо. Туліо швидко відскочив в сторону, давши дворецькому вільний простір, для падіння. Через мить його тіло полетіло вниз і лише було чути крик, а після того сильний удар і тиша.