Дмитро Українець - Дворянка, Дмитро Українець

- Може – з моєї щоки скотилася сльоза – Може вона просто хотіла відчути себе вільною, а не замкненою у чотирьох стінах.

- Анджела, ти чого плачеш? – я швидко втерла сльози, щоб не здатися сумною від цих слів і швидко видумала щось, що здаватиметься неправдою.

- Та так, минуле згадала, адже сама була такою – і миттю на лиці в мене засяяла та фальшива посмішка.

Ввечері, коли Туліо і я стояли на балконі, він показував мені зорі і сузір’я. Вчив орієнтуватися по полярній зорі і таке інше. Потім він повів мене на вулицю, коли контролери вже так не рискали і ми швидко побігли за будинок. Ми спускалися по старих провулках, зарослих лозою і виноградом вулицях, та побитих кварталах, де ще досі мешкають бездомні, яким бодай шматок хліба подати. Туліо ніс на собі сумку, яка була чимось повна. Ми зупинилися при першому безхатьку і він дав йому шматок хліба. Він подякував і почав його лупати і їсти по маленькому шматочку. Мені подобалася його доброта і щедрість. Він отримував на роботі не лише платню, але й хліба їм давали, як денний обід, але він робив усе навпаки. Він приховував шматки хліба і забирав до дому, щоб віддати його цим людям. Це було дивовижно. Так було з кожним, хто попадався на очі, а коли хліб скінчився, він відвів мене у дивне і чарівне місце. Він назвав це - садом гліциній.

Тут все цвіло і красиво тут було лише в ночі, коли гліцинія починала насичуватися місячним сяйвом і світитися, наче світлячок. Він пояснював мені, чому так стається, але я не була сильна у таких науках як алхімія, хімія і тому подібне, проте він це все знав. Мабуть він читав більше книг ніж я. Це все пояснювало, що я, живши у такому прекрасному маєтку втратила набагато більше, ніж могла собі уявити.

Гліцинія була надто красивою рослиною, а пахла весною. Він зірвав одну квіточку і підніс її мені. На дотик вона була теплою ще від сонця, а коли я терла її в долоні, то на руці залишався синій відтінок і вона розсипалася. Туліо ніжно поклав її мені між волосся і відвів погляд на зорі, що були над садом і світили набагато яскравіше ніж в місті.

- Глянь Анджело, зорі сьогодні вистроїлися в ряд – він вказав пальцем на чотири зірки, що побудували шеренгу і рухалися в одному напрямку – Моя мати розповідала, що зірки ,які рухаються такою шеренгою, це почуття, які мешкають небесами і шукають тих, хто в них потребується. 

Історія була досить цікавою, та зворушливою. Він розповів, що ті чотири зірки це біль, страх, самотність і любов, та що кожна з них виконує свою особливу роль. Самотність допомагає в потребі тим, хто немає притулку. Вона стає добрим розрадником, який ходить за ногами і підтримує так як може і тим, чим може. Страх завжди старається збити людину з пантелику, але тим самим він загартовує її не піддаватися йому і коли людина стає дійсно невразливою до страху, тоді приходить наступне випробування. Його звати біль і він завжди приходить, коли першим двом не вдається виконати своїх функцій. Біль остаточно ломить людину і старається не випустити її з кайданів, але у людини є лише один вихід збутися цього. Вона повинна звернутися до любові.

- Коли любов приходить на поклик щирого серця, побудованого на емоціях і щирості, то ніякий біль, страх і самотність не можуть цю людину здолати – Туліо закінчив говорити і повернув обличчя до мене, в той час як я зворушливо дивилася на зорі. Раптом я відчула теплий дотик на моїй долоні. Це була його рука. Я почервоніла, але не виривала руку і тримала її, хоч і було соромно.

- Ааа…знаєш…зорі і правда…д-д-д-досить гарні… - я не могла спокійно вимовити слова, адже щось сковувало мої вуста. 

- Так, зорі і правда дуже красиві – він промовив це і прихилив обличчя до мого. Я не могла втекти. Моє тіло завмерло і не могло рухатися. Я бачила як його вуста наближалися до моїх все ближче і ближче, аж поки не торкнулися і не поцілували мене. 

Я відчула різкий шквал тиску в своїй голові. Все навколо почало розпливатися, а гліцинії ніби світилися яскравіше ніж перше. Туліо тримав свої вуста біля моїх і ніжно цілував їх, а я робила це в відповідь. Після такого мені не хотілося навіть чути пропозицію йти з цього саду. Я хотіла залишитися тут назавжди, в його обіймах, в його руках, в його поцілунках. Він вів рукою по моїй шиї так ніжно, відчуття було таким, наче по мені проходять тисячі мілких комашок. Запах гліцинії прибавляв збуджене почуття. Мені хотілося ще і ще, але час іти до дому.

Я поглянула в його очі, які так ніжно вдивлялися в мої у відповідь. В його очах сяяло золото, в той час як мої світилися променями місяця і світлом гліциній. Я ніколи не забуду цю ніч у цьому саду. Лежачи в ліжку я дивилася в вікно і посміхалася зорям. Маєток з одиноким світлом у кімнаті стояв на пагорбі і кликав мене, просив повернутися, але я не бажала навіть згадувати про таке. Сьогодні я уже в який раз виконала те, що любила робити й до нині – допомагати потребуючим. Туліо показав мені зовсім інший спосіб допомоги, але і грошовий нікуди не дівався. Уже рано ранесенько, коли Туліо пішов на роботу, я пройшлася тими самими провулками і дала кожному потребуючому по дві золоті монети. Хоч і залишилося у мене не багато, але вони були взяті саме для цієї мети. Зненацька я почула голос контролерів, що бродили десь неподалік. Я швидко прийнялася тікати і дякувати Богу змогла непомітно прослизнути повз них. Проте я навіть не думала, що мене можуть помітити не вони. В якісь миті я дуже переживала за Туліо.

Настав вечір. Туліо лишень повертався з роботи. Його задоволене обличчя кожного разу дивилося на сумку, яку він носив із собою. Що ж там таке було, що могло його так тішити? Ідучи через сад гліциній, він зупинився, щоб пригадати собі вчорашній вечір, який став для нього найкращим у його житті.