Вікторія Хорошилова - Новий світ. Провидиця, Вікторія Хорошилова

Мене швидко обійняли, мабуть, обличчя у мене стало переляканим.

— Ні. А що, повинна була?

— Ем, неважливо. Фух, на щастя пастки не спрацювали на людину без магії. А в дітей її немає. От якби ти була трохи старшою, років так п'ятдесяти, могли бути проблеми в нас із тобою. Сподіваюся, тебе батьки заберуть у місто.

— Я теж на це сподіваюся. Тут нудно, поки що.

Ми з магістром переглянулися і розсміялися.

— Кмітливе малятко.

— Угу, не дурепа. Але без магії тут робити нічого.

— Нічого, виростеш, я ще буду тебе ганяти на своєму курсі!

— Вже ганяєте.

— То так, легка розминка.

— Ви мене забалакуєте! Куди ми йдемо?

— До однієї точки, хлопців потрібно перевірити. Але тут небезпечно навіть для мене. Тож не панікуй головне — і слухайся в усьому мене.

— Небезпечно, це великі павуки? Вони ж служать арахнідам.

— Так, замовкни.

Пройшли ще трохи повз великих павуків. Вони були зростом із магістра. І потім зрозуміла, що павучки супроводжують нас.

— Мій друже, тебе можна привітати з поповненням?

Побачити арахніда наживо, це щось. У мене явно витягнулося обличчя, а губи зобразили букву "О".

— Смілива дитина. Але вже не личинка, міг би й сказати.

— Друже мій, це не моя личинка. Просто я її няньчу. Ліє, обличчя простіше зроби.

Ображено подивилася на магістра.

— Навіщо ж так осаджувати дитину, чуже здивування, захоплення приємніше бачити, ніж страх, жах і огиду. Приніс посилку?

Раян віддав невеликий згорток арахніду. А я не могла зрозуміти, як людська половина кріпиться до павукового тіла. Чоловік арахнід був симпатичним. Темненький із розкосими очима.

— Чули студенти вже на практиці. Мої люди наглядають за ними. Поки що в рамках вашої програми.

— Дякую.

Магістр підхопив мене на руки. Здивовано подивилася на нього.

— Зараз потрібно швидко йти, ти будеш не встигати. Тож тримайся за мене.

За десять хвилин швидкої ходьби були в таборі арахнідів. Магістр вивантажив мене біля солдатів, а його друг сказав суворо:

— За личинкою дивитися уважно і не ображати.

Ми з вояками переглянулися. Спірне питання, хто кого образить.

— Лія, не смикай їх за шерсть і загалом не чіпай їх. Так, зовсім не чіпай і не намагайся нічого відкрутити й відірвати.

Подивилася на нього так, що магістр замовк і швидко пішов.

— Зовсім за дуру мене тримає. Привіт, я Лія.

Хлопці, яким мене залишили для нагляду, не представилися. Мовчки розглядали. Показали жестом, де можу посидіти. Одразу роззулася і стала розминати ноги. Ступні вже горіли вогнем і просто боліли.

— Можу допомогти маленька лея.

— Я Лія.

— Лея — це ввічливе звернення до жінки в нашому народі.

— Ой, вибачте.

Мені ласкаво посміхнулися.

— Допомогти?

Просто кивнула. Мене поклали на килимок, попередньо стягнувши рюкзак. З ніг зняли шкарпетки, ступні ретельно витерли і почали розминати. Під цю процедуру я заснула.

— У будь якій незрозумілій ситуації спи, — хмикнув магістр.

— Ви занадто суворі до неї, вона втомилася. Дівчинка ще маленька, слабка.

— Посперечався б. Учора потрапила в туманний лабіринт для першокурсників. На щастя, пастки не активізувалися. І вона спокійно вийшла до багаття. Але ходила вона вчора цілий день із додатковим вантажем із десяти кілограмів солодощів.

— Запаслива дівчинка, буде хорошою господинею.

— Ага, вранці одразу віддала хлопцям на поталу, все, що тягла. Але судячи із запаху печива, частину собі залишила.

— Сер, ми, що змогли, зробили, у маленької леї боліли ноги.

Я прокинулася, коли мене намагалися упакувати в черевики. Довелося брикнутися, щоб не мучили мої ноги.

— Ви так переламаєте мені ноги. Я сама взуюся.

Арахнід винувато подивився на мене.

— У вас дуже маленькі ніжки. Ми зробили вам масаж.

— Спасибі велике.

Взулася і дістала ще кульок із печивом.

— Підставте долоні. Пригощу.

Хлопець усміхнувся і підставив руки човником. Насипала йому печива з шоколадною крихтою і горіхами. Сама теж похрумтіла ним же.

— А нас пригостиш? — запитав магістр.

Поставила кульок, у якому ще приблизно кілограм печива залишився і показала жестом, мовляв пригощайтеся.

— Хитро, так ми менше з'їмо.

— Спірне питання. Братам я б так не поставила. Оком моргнути не встигнеш, уже все зжеруть. Великий торт з'їли й не помітили.

На перекус дали п'ять хвилин і потрібно було вже взуватися йти далі.

— Раяне, а їй скільки років?

— Двадцять днями виповнилося.

Злякано подивилася на арахнідів, вони якось згрудилися навколо мене і дивилися дивно.

— Маленька така! — почула тихий вигук.

— Допомогти? — від знайомого магістра.

Подивилася на нього і на свої шнурки. Мовчки стала шнурувати далі.

— Вона просто розумна, не по роках. Читає, наскільки я знаю, вже дуже добре. З письмом поки що складнощі.

Поруч опустився арахнід, який масажував мені ступні, прибрав мої руки від шнурків. Досить спритно зашнурував обидва черевики. Я думала, мені ноги перетягнуть або недостатньо туго зашнурують. Він зробив ідеально.

— Спасибі, — сказала я, перебуваючи в шоці.

Арахніди досить масивні, а пересуваються безшумно і спритно. Він поки не піднявся, подивився на мене ласкаво.

— Піклуватися про личинок це нормально.

Намагаюся тримати обличчя і не засміятися по дурному і водночас не образитися. Для них діти — це личинки, до цього треба звикнути.

— Дитина в тебе вже втомилася, — сказав друг магістра.

— Вона сильніша, ніж здається. Ліє, ходімо, час іти в табір. Його, звісно, ще розбивати треба. Скоро почнуть студенти підтягуватися.

На прощання помахала рукою. Арахніди невпевнено повторили мій жест. Магістр тягнув мене на буксирі. Ледве встигала за ним. І так ми йшли кілька годин. Коли він повідомив, що ми прийшли, я сіла там, де стояла. Раян подивився на мене і сказав: