Роман Миколайович Коваль - Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль

От і хата, де він ночував, а в ній — його рушниця і повна набійниця. Ось і стайня, в якій стояв його кінь. Он хата, в якій квартирував бунчужний Басюк. Нарешті й олійциця.

У сінях сотник подякував супутникам і пустився назад тією ж вулицею. Коли ступив на подвір’я хати, де лишив зброю, несподівано зіткнувся з озброєним чоловіком, який ніс овес коневі.

Розминулися, нічого один одному не сказавши…

Коли чоловік вийшов із двору, Павло заглянув до стайні та побачив тільки місце, де стояв його кінь. Забіг до хати. Господар упізнав сотника і повідомив, що карабін і коня забрали козаки. З розмови Гарячий зрозумів, що хорунжий Григоріїв, переконавшись, що командира немає, вивів відділ із села.

Раптом Павло через вікно побачив шестеро озброєних чоловіків, які поспішали до хати. Гарячий переклав браунінг із кишені в рукав і попрохав господаря — як розпитуватимуть червоні — сказати, що вони разом служили на Світовій війні і що він зайшов провідати товариша. Мовив це і не поспішаючи рушив до виходу в надії розминутися з небезпечними гостями.

— Ну, я пішов, — на очах у червоних Павло попрощався з господарем.

Але ті заштовхали його в хату.

— Ти кто такой? — голосно запитав передній.

– Івашківський хлопець.

— А чєво тут ходіш?

— Сім’я приніс до олійниці, а зараз йду додому.

Ворог, як видно, не повірив байці, бо рішуче вихопив шаблю. І, заволавши «рукі ввєрх!», кинувся вперед. Та браунінг уже був у руці сотника. Наводячи зброю, він теж закричав:

— Руки вверх!

Це було повною несподіванкою для напасників: вони подалися до порога і аж присіли. Та після миттєвої розгубленості знову кинулися вперед.

Тоді Павло загнав кулю прямо у груди найгарячішому противнику. Той із криком повалився під стіл. Далі сталося найнеприємніше — осічка. Сотник ще встиг викинути підступний набій, як десять міцних рук вчепилися в нього. В запалі боротьби він кілька разів виривався і завдавав більшовикам болючих ударів. Усе ж сили танули. Врешті його збили з ніг і притиснули так, що підлога не витримала й провалилася… Під вагою тіл Павло почав захлинатися кров’ю. Перед очима попливли сині круги.

Не один раз доводилося йому заглядати у вічі смерті, але так близько, як тепер, ще не відчував її подиху… «Ось яка вона смерть», — майнула думка.

У цю ж мить він побачив рідне село та дорогих людей. Під враженням цих картин йому враз зробилося гарно і легко.

Павло втрачав свідомість…

Отямившись, не відразу збагнув, де він. Коли зрозумів, що це за люди біля нього, різко шарпнувся. Та його так вдарили, що він знову закляк на підлозі.

Хтось кинув:

— Да пирні єво шашкой…

Спасіння прийшло у вигляді господині.

Вона раптом заголосила:

— Ой Боже ж мій, не коліть його в хаті, бо я боюся, а в мене ж дитинка маленька. — Вона справді тримала в руках немовля.

— Виводь єво во двор, і там прікончім, — мовив один із більшовиків.

Павла взяли під руки й повели з хати. Сині круги застеляли очі.

Як тільки відчинилися двері й свіжий зимовий вітер ударив в обличчя, в очах проясніло і Павло відчув прилив сил.

Переступивши поріг, він різко рвонувся вперед. Звільнивши ліву руку, з усієї сили заточив в обличчя того, що вчепився в правицю. Більшовик одразу відмовився стояти і покотився на землю.

Павло клубком скотився з горбка до тину і хутко перевалився через нього. І вчасно — удар більшовицької шаблі прийняла огорожа.

Червоні кинулися слідом, але Павло так дременув вулицею, що й сам здивувався, звідкіля в нього стільки сили взялося.

Більшовики були настільки впевнені, що наздоженуть утікача, що відразу й не стріляли, а тільки бігли і кричали: «Дєржи, дєржи!..»

Нарешті вибухнуло кілька пострілів. Та кулі пішли стороною.

Тут Гарячий побачив, що йому навперейми біжать троє з рушницями. Звернувши праворуч, він на якусь хвилю заховався за хату — і так вигідно, що ні ті, ні ті не могли стріляти.

Павлові пощастило відірватися від погоні на двісті кроків.

Коли він вже був у полі, знову почув постріли. На цей раз густі, не поодинокі. Оглянувшись, побачив, що за ним женеться вже чоловік сорок.

Він до того стомився і захекався, що вже не міг бігти далі. Ще й одежа стискала груди.

Скинувши на ходу сіряк, призупинився і розірвав на собі верхню та спідню сорочки… Але легше не стало.

Ускладнювало ситуацію й те, що вітер безкомпромісно бив у лице і розпанахані груди.

Тим часом погоня шаліла. Та кулі летіли повз утікача.

Почувши стрілянину, бунчужний виїхав із хутірця в поле, щоб довідатися, в чому річ. Як тільки Павло побачив, що Басюк гарцює конем на вигоні, зупинився і, зібравши всі сили, гукнув:

— Кіннота! Сюди! Вирубати всіх до ноги!

Він кричав насамперед для ворогів, бо кінноти поруч не було.

Оклик вплинув на більшовиків.

Почулась команда зупинитися, впорядкуватись, щоб зустріти кінноту вогнем. Дехто поспішив до села, адже в чистому полі зустріч із кіннотою не віщувала нічого доброго.

Маневр удався — і Гарячий вирівняв дихання. Використавши замішання ворога, він знову кинувся тікати.

Зрозумівши, що їх обдурено, побігли й більшовики. Вони не губили надії підстрелити «петлюрівця». Але віддаль між ними і сотником збільшилась, а головне — бунчужний Басюк, збагнувши, що до чого, вже спішив на допомогу…

Невдовзі під градом куль кінь виніс товаришів із біди…

У лісі поїхали повільною ходою.

Ось тут сотник відчув страшенну втому і пронизливий холод — скривавлені клапті сорочки вмерзлися в рану аж до