Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

— Це та панночка, про яку ви розповідали учора?

Він ствердно кивнув.

— На вулиці Фонтен — ні… Але я бачила її на нашій вулиці.

— Вона йшла до лікаря?

— Саме так. Однак не в прийомні години…

— Пізно увечері?

— Не дуже пізно… О дев'ятій, пів на десяту…

— Кабінет був освітлений?

— В ті дні, здається, ні…

— Ви хочете сказати, що в інші вечори там світилося?

— Певна річ, і досить часто…

— Увечері крізь тюль ви могли все бачити…

— Так, але вони зачиняли віконниці… Я помічала світло лише крізь шпарки.

— Якщо я вас добре зрозумів, Ніколь Прієр ходить до лікаря не як пацієнтка… — Це він знав ще з минулого вечора. — А що, лікар приймає пацієнтів і в неприйомні години? Кого саме? Чоловіків чи жінок?

Алін витріщила очі.

— Стривайте, я про це якось не думала… Звичайно, до нього ходять і чоловіки, і жінки… Щоправда, жінок більше…

— Молодих?

— Є й молоді, і не зовсім молоді… Я не консьєржка і не стежу за всіма, хто входить і виходить… Просто я часто стою біля вікна і бачу, що робиться на вулиці…

— Я можу це підтвердити, — похмуро обізвався Манюєль. — Інколи мені здається, що вона завела собі бахура і потай переморгується з ним… Певно, їй нудно зі мною…

— Тю, дурню, перехрестись…

— Дурень я чи не дурень, але я знаю свій вік, та й через цю кляту ногу стрибати вже розучився…

— Але ж ти сам завжди кажеш, що старий віл борозни не зіпсує… А втім, до вола тобі ще далеко!

Натяк був дуже прозорий, і Манюєль відповів їй вдоволеною усмішкою, в якій світилася гордість. Здається, вони справді кохали одне одного.

— А ввечері чоловіки теж приходять?

— Що ви маєте на увазі?

— Нічого певного. Я просто намагаюся намацати правду…

— Мені здається, що ви мацаєте не там, де треба…

— Тобто як?

— Ну, взяти хоча б жінок, що приходять увечері… Ви не подумали, що їхні зуби тут можуть бути ні дз чого? А що він приймає їх у своєму кабінеті, то на шури-мури це також не схоже… В будинку для цього знайшлися б затишніші закутки… До того ж лікареві не треба ховатися від жінки, бо її в нього немає… А коли вія приймає у своєму кабінеті, то, певно, не для того, щоб заглядати в рот…

— Ви вже були вагітні?

Вона глянула на Манюєля. Той мовчки стенув плечима.

— Як і всі жінки, хай чому чорт!

— Але у вас немає дітей?

— Краще не нагадуйте мені про це… Світ кепсько влаштований. Коли не хочеш дитини, можеш завагітніти від одного погляду… А от зараз, коли хотілося б мати в хаті малюка… Правда, татку?.. Та ба! І нічого не вдієш…

— Ви теж колись зверталися до лікаря?

— Де б я тоді взяла стільки грошей?.. Лікарі, які це роблять, не хочуть даремно ризикувати і правлять як за рідного батька… Тому мені довелося довіритися мадам Піпі…

— Доглядачці туалетів?

— Не кажіть мені, що ви її не знаєте… На Монмартрі принаймні десять таких, як вона… Завжди готових допомогти дівчиську, що потрапило в халепу…

Вона раптом глянула кудись угору, немов намагалася щось пригадати.

— Стривайте… Тепер мені ясно, чого ця стара чапля так пильно оглядала мене, немов роздягала поглядом… І чому запитала, чи не скаржусь я на щось інше, крім зубів…

— А лікар вам нічого такого не говорив?

— Мовчав, як німий… Мені здавалося, що його баньки от-от вилізуть із орбіт… Теж красунчик!.. «Відкрийте рот… Закрийте рот… Прополощіть… Сплюньте…» Тьху!

— Ви ще повинні йти до нього?

— Завтра вранці… Він поставив мені тимчасову пломбу, і від неї в мене в роті весь час поганий присмак… Навіть сигарета не допомагає…

— Що, як я вас попрошу… Але тут втрутився Манюєль.

— Тільки не це, пане комісар… Ми ніколи не відмовляли вам у послугах, хоча в подяку за це ви весь час намагаєтеся запроторити мене до в'язниці. Годі заперечувати… Я знаю, що кажу… Та вся ця історія схожа на пломбу Алін: від неї в роті поганий присмак… І, коли на те пішло, я теж маю право сказати своє слово. Отож я й кажу — ні! Я забороняю їй переступати поріг цього будинку. Пломба чи не пломба, а завтра їй доведеться шукати собі іншого лікаря…

О пів на дванадцяту Мегре зайшов до свого кабінету і кинув капелюха на стілець. Не встиг він іще запалити люльку, як у двері постукали, і на порозі з'явився старий портьє Жозеф.

— Пане комісар, вас просить директор… Він уже втретє посилає за вами.

В Сюрте Жозеф був старший за всіх, старіший навіть за пласкостопого Барнакля. Довгі роки служби, проведені в тісному передпокої, куди ніколи не заглядало сонце, знебарвили його обличчя, яке здавалося вирізьбленим із слонівки.

Комісар пішов слідом за ним і за якусь хвилину, вдруге того ранку і бозна-вкотре взагалі, переступив поріг директорського кабінету.

— Сідайте, Мегре…

Директор тицьнув пальцем на стілець, наполовину освітлений сонцем. Крізь відчинені вікна сюди долинав різноголосий гомін вулиці, і директор підвівся, щоб їх зачинити, немов хотів таким чином підкреслити конфіденційний характер їхньої наступної розмови.