Олена Герасим'юк - Розстрільний календар

дружини Євгена Плужника

Після вбивства Сергія Кірова 1 грудня 1934 року розпочалися масові арешти «ворогів народу» — сумновідомий «кіровський потік». В урядовому повідомленні було зазначено, що Кіров загинув «від руки вбивці, підісланого ворогами робітничого класу». У пошуку винних керувались постановою Центрального Виконавчого Комітету СРСР «Про внесення змін до діючого кримінально-процесуального кодексу союзних республік», в якій найбільше уваги приділялось «терористам». Згідно постанови, слідство потрібно було закінчувати не пізніше ніж через 10 днів після початку справи, обвинувачення пред’являти обвинуваченим не пізніше ніж за добу до розгляду справи, розглядати справи дозволялось без участі сторін. Також потрібно було не допускати помилувань та касаційних оскаржень вироків, а розстріли проводити одразу ж після винесення вироку.

Справу на поета Євгена Плужника завели 2 грудня 1934 року. Уповноважена секретно-політичного відділу УДБ НКВС УСРР Пера Гольдман назвала його учасником контрреволюційної організації, що «була пов’язана з терористичною групою письменників», звинуватила в організації та підготовці терактів. Гольдман вирішила, що свобода Плужника прямо загрожує СРСР — його перебування на волі названо «соціально небезпечним». 4 грудня в квартирі поета було проведено обшук, а його самого повезли до спецкорпусу Київського обласного управління НКВС.

У січні 1935 року «митців-терористів» (усього 37 осіб) звезли до Києва, аби розглянути справу у суді. Євген Плужник, Микола Куліш, Григорій Епік, Валер’ян Підмогильний, Андрій Панів, Валер’ян Поліщук, Григорій Майфет, Олександр Ковінька, Володимир Штангей, Василь Вражливий були засуджені до розстрілу, згодом заміненим на 10 років позбавлення волі.

Під час ув’язнення у Євгена Плужника загострилась хвороба легень. Він не опирався слідчим. Везли його на Соловки етапом окремо. Він часто перебував у тюремних лікарнях, про його останні дні відомо із інформації, зібраної Леонідом Череватенком.

Останній лист, відправлений дружині, Плужник диктував, очевидно, санітарові. Втім, фразу «Присягаюся тобі, я все одно виживу» дописав своєю рукою. В останні хвилини життя він попросив санітара принести води: «Я вмиюсь, пригадаю Дніпро і вмру». Та коли санітар повернувся з водою — Євген Плужник уже не дихав.

Домовину з його тілом віз на кладовище Валер’ян Підмогильний.

Джерела

Євген Плужник — поет, убитий сталінською системою // Радіо Свобода. — 2012. — 26 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/ GzIsjL

Плужник Євген (1898—1936): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/iqk8cz

Череватенко Леонід. Підмогильний — убитий в Сандармосі попередник нобелівських лауреатів Камю і Сартра // Радіо Свобода. — 2012. — 3 листопада. Режим доступу:https://goo.gl/2S56vp

4 грудня 1934 року заарештований письменник Микола Любченко (творчий псевдонім — Кость Котко)

2 грудня 1934 року після вбивства Сергія Кірова уповноважена секретно-політичного відділу УДБ НКВС УСРР Пера Гольдман постановила відкрити низку справ проти «учасників контрреволюційного блоку». Одним із тих, кому не пощастило потрапити до переліку членів цього міфічного «контрреволюційного блоку», був Микола Любченко — письменнник, журналіст, редактор, колишній член партії боротьбістів, член КП(б)У з 1920 року.

Після обшуку помешкання «активного учасника контрреволюційної організації» Любченка заарештували і за «приналежність до боротьбистського крила блоку контрреволюційних націоналістичних сил» ув’язнили у спецкорпусі Київського обласного управління НКВС.

Допити вів слідчий Микола Грушевський. Спочатку Любченко заперечував усі пред’явлені обвинувачення, проте згодом — зізнався.

Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні без участі звинувачення і захисту 27 і 28 березня 1935 року розглянула справу Любченка і винесла вирок: позбавити волі на 7 років з конфіскацією особистого майна.

Покарання відбував у Карагандинському таборі — Картабі, до травня 1936 року працював у селі Долинському, згодом — на Біломоро-Балтійському каналі, далі — на Соловецьких островах.

Виїзна «трійка» заочно засудила Миколу Любченка до розстрілу. Його життя обірвалось 8 грудня 1937 року.

4 серпня 1956 року Військова колегія Верховного суду СРСР скасувала вирок і припинила кримінальну справу за відсутністю складу злочину.

Джерела

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/Kr072G

Щербак Лариса. Геннадій Садовський. Отаман Соловків // Радіо Свобода. — 2012. — 9 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/iQYaaT

6 грудня 1971 року ув’язнена Ніна Строката-Караванська

Упродовж 18 років адміністрація таборів виявилася неспроможною вплинути на в’язня Караванського С.І., а його сім’ї не дають можливості підтримувати з ним дозволені законом контакти. Тому я, дружина Караванського С.І., прошу його розстріляти, щоб припинити багатолітні страждання мого чоловіка і нескінченні конфлікти між Караванським та адміністрацією.

Із клопотання Ніни Строкатої на ім’я начальника табору, де утримували Святослава Караванського, Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва та редакції французької комуністичної газети «Юманіте»

Сучасники згадують про Ніну Строкату-Караванську як про сильну та рішучу людину. Зважаючи на її активну участь у захисті свого чоловіка — мовознавця Святослава Караванського — суд виніс спеціальну ухвалу, що була направлена до Одеського медінституту, де працювала Строката. Це призвело до звільнення жінки з роботи. Ніна переїхала до Нальчика (столиця Кабардино-Балкарії) і влаштувалась викладачем технікуму. Та в цей час в Одесі заарештований лікар Олексій Притика дав свідчення, що обмінювався із Строкатою забороненою літературою. Тому 6 грудня 1971 року Ніну Строкату заарештували, інкримінувавши розповсюдження «Укранського вісника» самвидаву та листів на захист Юлія Даніеля і Святослава Караванського.

Арешт Строкатої підняв бурю. У Львові Ірина Калинець та В’ячеслав Чорновіл організували Громадський комітет захисту, членом якого, серед інших, став і Василь Стус. Учасники Комітету писали та розповсюджували матеріали про ув’язнену — «Хто така Ніна Строката» і заяву про створення та мету Комітету. Інформація про організацію вийшла за кордон, про справу Строкатої дізнався світ. Але проведена КДБ операція «Блок» та масові арешти за кілька місяців припинили всю діяльність Комітету.

На суді Ніна Строката активно та обґрунтовано захищала свою позицію: називала слідство антирадянським, а статтю 62 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська анітація та пропаганда» — неконституційною та такою, що перекреслює формальні громадянські права.

Останнє слово Ніна Строката виголосила 17 травня 1972 року: «Конституція нашої країни