Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Прислуга 📚 - Українською

Кетрін Стокетт - Прислуга

369
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Прислуга" автора Кетрін Стокетт. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 108 109 110 ... 128
Перейти на сторінку:
не вірив.

— Розмови… у місті. Я говорив їм, що вони однозначно не мають рації. Але вони… казали правду.

Коли я розповідаю, як темношкірі після молитовного зібрання погодилися мені допомогти, відчуваю приплив гордості за зроблене. Він тупиться у свою порожню склянку з-під бурбону.

Тоді я додаю, що рукопис уже надіслано до Нью-Йорка; якщо його вирішать опублікувати, гадаю, він вийде десь за вісім місяців, а, може, й раніше. Приблизно тоді, міркую я, заручини перетворяться на весілля.

— Він анонімний, — продовжую я, — але там є і про Гіллі, тож можливо, усі дізнаються, що то я.

Але він не киває та не закладає мені за вухо пасмо волосся, і обручка його бабусі лежить на маминій оксамитовій канапі, як якась безглузда метафора. Ми мовчимо. Він на мене не дивиться. Він дивиться повз моє обличчя.

За хвилину мовить:

— Я просто… Я не розумію, навіщо ти це робиш. Скітер, чому ти взагалі… про це думаєш?

Я наїжачуюсь, зиркаю на обручку, таку яскраву та блискучу.

— Я не… в цьому сенсі, — знову починає він. — Я хочу сказати, тут усе добре. Навіщо ти хочеш створити проблему?

З його голосу ясно: він щиро хоче почути від мене відповідь. Але як це пояснити? Стюарт — хороша людина. Як я впевнена в тому, що вчинила правильно, так і можу зрозуміти його розгубленість і сумніви.

— Стюарте, не я створюю проблеми. Проблеми вже існують.

Але, вочевидь, це не та відповідь, на яку він очікує.

— Я тебе не знаю.

Опускаю очі, згадуючи, що лише кілька хвилин тому я думала про те саме.

— Гадаю, ми матимемо решту життя, щоби це виправити, — зауважую, намагаючись усміхнутись.

— Не знаю… мабуть, я не можу одружитися з кимось, кого не знаю. — Я хапаю ротом повітря. Мій рот роззявляється, але якусь мить я неспроможна витиснути хоча б щось.

— Я повинна була тобі розповісти, — звертаюсь я більше до себе, аніж до нього. — Ти мав знати.

Кілька хвилин він дивиться на мене.

— Я дав тобі слово. Я нікому не скажу, — говорить він, і я йому вірю. Стюарт може бути багато ким, але він не брехун.

Він устає. Востаннє приречено на мене дивиться. А тоді забирає обручку та йде.

Тієї ночі, коли Стюарт пішов, я броджу з однієї кімнати до іншої, мені пересихає в роті, я мерзну. Холод — це те, чого я прагнула, коли Стюарт покинув мене вперше. Холод — це все, що в мене є.

Опівночі я чую з маминої спальні:

— Євгеніє? Це ти?

Спускаюся в хол. Двері напіввідчинено, і мама сидить у своїй накрохмаленій білій нічній сорочці. Її волосся спадає по плечах униз. Я вражена, який у неї гарний вигляд. На задньому ґанку горить світло, відкидаючи білий ореол на її тіло. Вона всміхається, і я бачу: вона у нових протезах, у тих, що виготовив їй доктор Саймон, коли її зуби почали руйнуватися від шлункової кислоти. Її усмішка біліша, аніж на підліткових фотографіях.

— Мамо, що я можу для тебе зробити? Тобі погано?

— Євгеніє, ходи сюди. Я хочу тобі щось сказати.

Тихенько я підходжу до неї. Тато давно спить, повернувшись до неї спиною. І я думаю, що могла би розповісти її кращу версію сьогоднішнього вечора. Ми всі знаємо: у нас дуже мало часу. Я могла би зробити її щасливою в останні дні, прикинувшись, що весілля відбудеться.

— Я хочу дещо тобі повідомити, — кажу я.

— О? То починай перша.

— Стюарт запропонував, — говорю я та фальшиво всміхаюся. Потім панікую, бо усвідомлюю: вона захоче поглянути на обручку.

— Я знаю, — промовляє вона.

— Ти знаєш?

Вона киває.

— Звичайно. Два тижні тому він приїхав сюди та попросив у нас із Карлтоном твоєї руки.

Два тижні тому? Я мало не розсміялась. Звичайно, мама повинна першою дізнаватися про такі важливі речі. Я рада, що вона могла так довго насолоджуватися цією новиною.

— І я маю дещо тобі сказати. Ореол навколо мами просто неземний. Це від ліхтаря, але мені цікаво, чому я ніколи не помічала його раніше. Вона так міцно потискає мені руку, як ­постискає її мама своїй щойно зарученій доньці. Тато перевер­тається, а потім сідає.

— Що? — він задихається. — Нудить?

— Ні, Карлтоне. Усе добре. Я ж тобі казала.

Він отупіло киває, заплющує очі й засинає ще до того, як устигає лягти.

— Мамо, які новини?

— У мене була довга розмова з твоїм батьком, і я вирішила.

— О Господи, — зітхаю я. Я просто бачу, як вона пояснює це Стюартові, коли він просить моєї руки. — Це з приводу трастового фонду?

— Ні, не це, — заперечує вона, і я думаю, що «тоді це, напевно, щось про весілля». Відчуваю щемкий сум, що мами не буде тут, щоби спланувати весілля, не тільки тому, що вона помре, а й тому, що весілля не відбудеться. І ще я відчуваю жахливе полегшення та провину, що мені не доведеться пройти через це все разом із нею.

— Тепер я знаю, ви помітили, що останні кілька тижнів справи йшли краще, — промовляє вона. — І я знаю, що доктор Ніл упевнений, що це якісь останні сили, якась дивина… — Вона кашляє, і її тонке тіло тремтить, як оболонка. Я даю їй серветку, і вона супиться, промокає рот.

— Але як я вже сказала, я вирішила.

Я киваю, слухаю з таким самим заціпенінням, як і тато хвилину тому.

— Я вирішила не вмирати.

— Ой… Мамо. Будь ласка, Господи…

— Надто пізно, — говорить вона, забираючи мою руку. — Я вирішила і крапка.

Вона потирає долоні так, наче скидає рак із себе. Вона сидить у своїй нічній сорочці рівно, з ореолом навколо волосся, і я не можу не закотити очі. Як тупо з мого боку. Звичайно, мама буде така сама вперта щодо смерті, як і щодо інших митей свого життя.

***

Сьогодні п’ятниця, 17 січня 1964 року. На мені чорна сукня А-силуету. Мої нігті повністю обгризені. Я пам’ятаю кожну деталь цього дня, згадую, як люди розповідали, що вони ніколи не забудуть, яку канапку їли чи яка пісня лунала по радіо, коли дізналися про вбивство Кеннеді.

Я заходжу в таке вже звичне для мене місце — на кухню Ейбілін. Надворі темно, і жовта лампочка здається дуже яскравою. Я дивлюся на Мінні, а вона — на мене. Ейбілін переводить погляд із однієї на іншу, ніби прагне чомусь перешкодити.

— «Гарпер енд Роу», — повідомляю я, — хоче його опублі­кувати.

Усі мовчать. Навіть мухи не дзижчать.

— Ви жартуєте, — припускає Мінні.

— Я розмовляла з нею сьогодні вдень.

Ейбілін раптом видає такий вереск, якого я ніколи раніше від неї не чула.

— Господи, я не можу повірити в це! — кричить вона, а потім ми обіймаємось — Ейбілін зі мною, тоді Мінні з Ейбілін. Мінні дивиться в мій бік.

— Усі сідайте! — припрошує Ейбілін. — Розповідайте, що вона сказала? Що нам тепер робити? Господи, я навіть не зварила кави!

Ми сидимо, і вони обидві дивляться на мене, трохи нахилившись уперед. Очі Ейбілін — величезні. Вдома я чекала чотири години, щоби повідомити

1 ... 108 109 110 ... 128
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прислуга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прислуга"