Кетрін Стокетт - Прислуга

це реагують, гадають, що ти якийсь божевільний ліберал, що бере участь у всьому цьому безладі.

Я вивчаю свої руки, усе ще побоюючись, що він, можливо, щось чув, і трохи дратуюсь.

— А звідки ти знаєш, — запитую, — до чого я причетна?

— Тому що знаю тебе, Скітер, — тихо промовляє він. — Ти занадто розумна, щоби встрявати у щось подібне. І я так їм і відповів.

Киваю, намагаюсь усміхнутися. Попри його думку, що «знає» про мене, я дуже ціную те, що хтось за мене заступається.

— Не треба повертатися до цього знову, — підсумовує він. — Я просто вважав за потрібне розповісти тобі. Ось і все.

Суботнього вечора прощаюся з мамою. На мені довге пальто, тож вона не бачить мого вбрання. Я вимикаю світло, тож вона не може прокоментувати мою зачіску. Стан її здоров’я не дуже змінився. Їй не гіршає — блювоти немає, — але її шкіра сірува­то-бліда. У неї почало випадати волосся. Я тримаю її руку, гладжу по щоці.

— Тату, ти зателефонуєш у ресторан, якщо я стану потрібна?

— Добре, Скітер. Іди, відволічись.

Я сідаю в машину Стюарта, і він везе мене на вечерю до «Роберт Е. Лі». Зала повна яскравих суконь, червоних троянд, срібного дзвону приборів. У повітрі витає хвилювання, складається враження, що майже всі повернулися до нормального життя після смерті Кеннеді; 1964 — це вже свіжий, новий рік. Відчуваю на собі безліч поглядів.

— Ти… маєш інший вигляд, — говорить Стюарт.

Бачу, що він увесь вечір хотів це сказати; він видається радше збентеженим, аніж враженим. — Ця сукня, така… коротка.

Я киваю та відгортаю волосся назад. Так, як звик робити він.

Сьогодні вранці я сказала мамі, що йду по крамницях. Однак вона мала такий утомлений вигляд, що я швидко передумала.

— Мабуть, мені не варто йти.

Але я вже це сказала. Мама змусила мене принести її велику чекову книжку. Коли я прийшла, вона вирвала незаповнений чек, а потім вручила мені стодоларову купюру, складену в кишеньці її гаманця. Здавалося, від самого слова «шопінг» вона почувається краще.

— Не економ. І жодних штанів. Нехай міс Ла Воль допоможе тобі. — Мама знову кладе голову на подушку. — Вона знається на тому, як повинні одягатися молоді дівчата.

Я не могла змиритися з думкою, що зморшкуваті, пропахлі кавою та нафталіном руки міс Ла Воль торкатимуться мене. Рушила просто через центр міста, вискочила на трасу 51 і попрямувала до Нового Орлеана. Я їхала й карталася, що залишила маму саму так надовго, хоч і знала, що того дня прийде доктор Ніл, а тато буде з нею вдома весь день.

Три години потому зайшла до магазину Мезон-Бланш на Канал-стрит. Я бувала там багато разів із мамою та двічі з Елізабет і Гіллі: була зачарована білою мармуровою підлогою, милями шапок і рукавичок, і напудреними й такими щасливими леді. Не встигла я попросити про допомогу, як якийсь худорлявий чоловік запропонував: «Ідемо зі мною, тут усе нагорі», — і потягнув мене до ліфта на третій поверх, до відділу сучасного жіночого одягу.

— Що це? — спитала я. Там були десятки жінок і звучав ­рок-н-рол, стояли келихи з шампанським і горіли яскраві вогні.

— Люба, це Еміліо Пуччі. Нарешті! — Він відсторонився від мене та поцікавився: — Хіба ви не на показ? Ви ж маєте запрошення?

— Ага, десь маю, — відповідаю я, але він утрачає інтерес, коли я починаю буцімто порпатися в сумочці.

Увесь одяг навколо, здавалося, пустив коріння та розцвів просто на вішаках. Я згадала про міс Ла Воль і розсміялася. Жодних тобі костюмів «великодніх яєць». Квіти! Великі яскраві смужки! І довжина, що відкривала кілька дюймів стегна. Це електрично, і чудово, і запаморочливо. Цей хлопець Еміліо Пуччі, мабуть, щоранку встромляє пальці в розетку.

Я зі своїм незаповненим чеком накупила так багато одягу, що завалила ним усе заднє сидіння «кадилака». Потім, на Меґезін-стрит, я заплатила сорок п’ять доларів за те, щоби моє волосся висвітлили, підрівняли та вирівняли. За зиму воно відросло й набуло кольору брудних помиїв. До четвертої години я вже переїжджала міст через озеро Пончартрейн, по радіо грала група «Роллінґ Стоунз», вітер розвівав моє атласне, пряме ­волосся, а я думала: Сьогодні ввечері зніму свою броню, і хай у нас зі Стюартом усе буде так, як і раніше.

Ми зі Стюартом їмо шатобріан, усміхаємося, розмовляємо. Він дивиться на інші столи, коментуючи знайомих. Одначе ніхто не встає, щоби привітатися з нами.

— Ну, за нові починання, — виголошує Стюарт і піднімає свій бурбон.

Я киваю, ніби бажаючи йому сказати, що всі починання нові. Натомість усміхаюся, п’ю другий келих вина та говорю тост. До сьогоднішнього дня мені ніколи не подобався алкоголь.

Після вечері ми виходимо до вестибюлю, і я помічаю за одним зі столів сенатора та місіс Вітворт. Люди навколо них випивають і розмовляють. Стюарт сказав мені раніше, що вони вперше після переїзду до Вашингтона прибули на вихідні додому.

— Стюарте, он твої батьки. Треба підійти й привітатися?

Але Стюарт скеровує мене до дверей, практично виштовхує назовні.

— Я не хочу, щоб мама побачила тебе в такій короткій сукні, — пояснює він. — Я маю на увазі, повір мені, ти в ній чудова… — Він опускає погляд униз, на поділ. — Можливо, це не найкращий вибір на сьогоднішній вечір.

Дорогою додому я згадую, як Елізабет, стоячи в бігуді, боялася, що хтось із бридж-клубу вгледить мене. Чому мене постійно хтось соромиться?

Коли ми повертаємося до Лонґліфа, уже одинадцята. Я поправляю сукню й думаю, що Стюарт має слушність: вона занадто коротка. Світло в спальні батьків вимкнено, тож ми сидимо на дивані.

Тру очі й позіхаю. Коли розплющую їх, він тримає поміж пальців обручку.

— О… Боже.

— Збирався зробити це в ресторані, але… — Він усміхається. — Тут краще.

Я торкаюсь обручки. Вона холодна та блискуча. Посередині діамант, а з обох боків від нього по три рубіни. Дивлюся на нього, раптом відчуваю жар. Стягую з плечей светр. Усміхаюся та водночас мало не плачу.

— Стюарте, мушу тобі дещо розповісти, — вихоплюється в мене. — Обіцяєш, що нікому не скажеш?

Він дивиться на мене та сміється.

— Почекай, твоя відповідь «так»?

— Так, але… — Спочатку я маю дещо знати. — Даєш мені слово?

Він зітхає та видається дещо розчарований тим, що я псую цю мить.

— Звичайно, даю тобі слово.

Я приголомшена його пропозицією, але роблю все можливе, щоби пояснити. Я дивлюся йому в очі та викладаю факти й деталі про книжку, які можу спокійно озвучити, і розповідаю, чим я займалася минулого року. Я не називаю імен і роблю паузу, коли наголошую на цьому, хоча знаю, що це не добре. І хоча він хоче стати моїм чоловіком, я не знаю його досить добре, щоби повністю йому довіряти.

— Це те, що ти пишеш останні дванадцять місяців? Не… про Ісуса Христа?

— Ні, Стюарте. Не… про Ісуса.

Коли зізнаюсь йому, що Гіллі знайшла в моїй сумці закони Джима Кроу, його підборіддя опускається, і я осягаю, що вже підтвердила слова Гіллі про мене, — а він наївно цьому