Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Розділ 26. Полонянки

Крізь пітьму Арніка почула скрегіт металу об метал, скрип незмащених петель, за яким послідував короткий політ з болючим приземленням – її кинули на підлогу. Солома під ногами розповзлась й коліна боляче пройшлися камінням, здираючи шкіру. Місячне світло ледь пробивалося через малі, забиті решітками вікна, але й його було достатньо, щоб роздивитися невисоку дерев’яну полицю на ланцюгах, яку було приколочено прямо під вікном на єдиній кам’яній стіні. Інші три були зроблені із кованих прутів, що перепліталися між собою на кшталт клітки. Жахливої клітки, виходу з якої не було, окрім входу. За спиною клацнув замок.

— Подумай над своєю долею, людко. Якщо залишилось над чим думати ще, — кинув Вілрад, він кривив обличчям, коли сплюнув на підлогу й пішов геть.

Щойно луна його кроків стихла, Арніка підповзла до решітчастих дверей й визирнула на зовні. Далі п’яти ліктів нічого не роздивитися. Факели в коридорі не горіли, а єдиним джерелом світла виступала дірка лікоть на півтора в кожній камері, повністю закована решітками з шипами до середини. Зліва почулось шурхотіння.

— Хей, — покликали звідти, — ти ж Арніка?

Дівчина смикнулась. Шкірою побігли саламандри.

— Хто цікавиться? – намагаючись не видати тремтіння в голосі, відповіла Арніка.

— Хах, — тонкий жіночий голос задзвенів сотнею святкових дзвіночків. Незнайомка точно знала її. В арніки також виникло враження, що десь вона раніше чула цей заливистий сміх, — не мене тобі боятися треба, дитя неба. Далеко не мене.

З тіні вийшла висока жіноча постать в зелених одежах. Арніка не змогла стримати враженого видиху. Світле волосся збилося у гнізда й сплуталось у вузли. В колись акуратних дрібних кісках стирчала солома. Обличчя перемащене брудом, відкриті частини тіла вкриті синцями, а святковий одяг вкривала численна кількість чорних та червоних плям, про природу виникнення яких не хотілось й думати. Арніка повільно підвелася, не відводячи здивованого погляду від смуглого обличчя ельфійки.

— Сивіє? — фігура кивнула. — Але як? Тобто… ми ж усіх їх…

— А, це, — вона окинула себе спантеличеним поглядом, в її голосі відчувався ледь помітний сум. — Коли ви пішли, всі ще довго розбиралися з померлими. Палили погребальні, віяли своїх й палили Вестів. Мені потрібно було сходити за новими травами для обряду. Прийшла до келії, а там хтось був. Мені накинули мішка на голову і крапковим переміщувачем сюди доставили.

Сивія замовкнула, переминаючись з ноги на ногу. Тут, у темниці вампірського короля, вона більше не була шанованою жрицею, але була випускницею Школи Лісу, вірянкою своєї віри, Жрицею. Тут вона була побитою, катованою, точно катованою, якщо брати до уваги численну кількість синців на тілі та кривавих плям на її одежах, залякуваною, але не заляканою. І все ж, опинилась вона тут в деякій мірі, через Арніку. Якби вони не залишилися на свято, аби не пристали на запрошення Лалатійєна, аби забрали камінь й рушили далі… можливо, тоді б цього можна було б уникнути. Як і сотні смертей. Як і втрати магії…

Певне, Сивія відчула відчай, що поглинав Арніку. Вона підійшла ближче до ґрат, що відмежовували їх камери й простягнула руку до дівчини. Кінчики тонких білих пальців торкнулись її ліктя. Коли Сивія почала говорити, голос її був твердим.

– Ти не маєш впливу на дії інших. І тим паче не маєш впливу на минуле, яке призвело до їхніх дій. Але в твоїх руках змінити майбутнє. Достатньо просто діяти.

— Я думала технологія крапкового переміщувача втрачена в часи Великої Війни, — сказала Арніка, силячись відігнати від себе погані думки й уникаючи погляду світлих очей.

— Усі так думали, — почувся хриплий жіночий голос з іншого боку камери. Арніка обернулась й теплі пальці відпустили її руку.

Темноволоса жінка сиділа на полиці й тисла до грудей пом’ятий листок з намальованим на ньому кривеньким ведмедиком без ноги. Лінія відриву тьмяно нагадувала рваний край малюнку, який з собою весь час носив Антаїр. Арніка придивилась й помітила округлий живіт, котрий жінка закохано погладжувала ніби присипляла й довгі темні борозни зморшок на сірому лиці більше не здавалися їй такими недоречними.

— А ви?

— Таша, дружина Антаїра. А ти — та дівиця, яку мій любий чоловік мав стерегти до часу й віддати королю. Арніка Сіра, так?

— Так.

— Вибач його, — попросила жінка. Між бровами в неї на лобі пролягла глибока складка. — Він не міг вчинити інак. Андаре забрав Віктерію, а потім й мене… Він мав.

— Я не виню його, — стиснувши кулаки, мовила Арніка. Вона була зла на Антаїра. Вона винила його в численних гріхах, в тому, що за ними слідом весь час йшли Вести, в тому, що він провів їх в Ліс прямо до замку Лалатійєна, що спричинило масову бійню. Вона навіть частково звинувачувала його в тому, що втратила свої чари. — Його можна зрозуміти, але від того легше все рівно не буде. Він вчинив лихо, яке стосувалось не лише мене чи вас. Він згубив численну кількість життів безневинних.

На її словах про безневинних жертв Наташа смикнулась наче слова були розпеченим металом. Жінка притиснула папірець з малюнком ближче до грудей і зіщулилась на полиці.

— Таша говорила мені, що Антаїр постійно писав їй й дивувався вам з Інд… з принцом, — вступилася Сивія. — Він казав, що ви — унікальний прояв такої глибоко міжрасової дружби, не замішаної на звичній уже всім нам корисливості й взаємовигоді.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍