Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Правда очі коле, людинко, так? Хоча, для деяких із вас ти — не набагато краще за мою братію — істота із надприродніми здібностями, здатна прикликати повінь або знищити цілі міста посухами. Твій народ — такі ж демони в очах культу Арбору, як і мій, Арніко. Інк Візорський нищив твій народ рівно так, як мій нищать на цілому Континенті.

Він опустився навпочіпки, холодні пальці торкнулись підборіддя, змусивши поглянути йому у вічі. Темний погляд вивчав кожну зморшку, оглядав так, ніби її обличчя — експонат на дорогій виставці відомого скульптора.

— Знаєш, чому я схильний відпустити твого дружка навіть попри те, що він убив трьох з моїх ліпших солдатів? Тому що сьогодні все закінчиться. Закінчяться роки поневірянь й удаваної громадянської війни із собі подібними. Більше не буде по-дурну литися дорогоцінна кров моїх підданих. Й не буде потреби удавати, що ваша кров якась особливо шкідлива для нас. А все завдяки тобі, зірко неба.

Останні слова Андаре виплюнув їй в обличчя, наче вони були найбруднішою лайкою в світі.

Чим більше вампір говорив, тим більше в голові Арніки прояснялась картинка. Кілька слів і все стало на свої місця: Андаре з самого початку не хотів зупиняти повернення Ліча, тому він приставив до них з Індгартом свого правицю, Андаре. Тому він й посилав по їх душі Вестів, молодих, таких, яких вони могли б здолати, щоб все виглядало максимально правдоподібним, але не настільки, щоб Антаїр забув про план. Тому Антаїр й зникав незрозуміло як й з’являвся ніби з повітря — він передавав інформацію володареві.

Антаїр повідомляв точне місцезнаходження. Ніби живий компас або провідник, він говорив противникам приблизні й точні координати. Він допомагав планувати все. Він був винен у смерті ельфійської принцеси. Тому пророцтво здавалось дивним — воно несло в собі попередження. Тому останню його частину так і не змогли розшифрувати – її просто не вірно читали. Вони шукали небезпеку лише з боку Ліча або Арніки, не беручи до уваги інші раси.

— Знаєш, а ти правий, — сказала Арніка й несподівано навіть для самої себе засміялась. Бездумно, голосно.

Надтріснутий голос луною відбивався від кам’яних стін й стократ підсилюючись. Серце стукотіло у грудях, але вона не могла зупинитися. Розуміння прийшло надто пізно. Індгарт уже відняв життя, а Арніка… Скоріше за все — майже втратила.

Не дарма бабця застерігала її, просила не їхати. Певне, вона знала щось, щось більше, ніж викладачі й професори, що займались розшифруванням послання матері. Не дарма Арніка сама не хотіла приймати в цьому участі. Певне, рід хотів її уберегти. А, може, вона й сама щось підсвідомо розуміла.

Дурість! Яка ж все-таки дурість! І як вона змогла повірити, повестися на такий примітивний обман, таку примітивну наживку? Як вона могла повірити, що звичайна магічка-недоучка здатна врятувати світ всього лише із ельфійським принцом й вампірським чинушою під боком?

Андаре відступив на крок, а вона все сміялась. Сміялась й не могла зупинитись. Наївна, наївна дитинка. Пішла на поводу у вічно шукаючого неприємності на свій непосидючий зад ельфа. Зголосилась із ректором й просто повірила в те, що пророцтво дійсно добре, значить все вдасться напрочуд легко. І обітниця роду, що нависла над шиєю серпом Морани.

— Сьогодні ти зі своїм дружком нарешті поплатитесь за вашу без розсудливу віру у власну унікальність.

Сміх різко скінчився.

— Ти обіцяв не чіпати Індгарта.

— Я говорив лише, що радо відпущу ельфа, але про його цілісність нічого не обіцяв.

— Покидьок, — Арніка сплюнула гіркий згусток з домішками крові. Певне, вона прокусила щоку.

— Покидьки пишуть історії, зірко неба, – відізвався Андаре. Він тріумфував. Його план вдався й ніхто не запідозрив обману. Людський вид виявився не таким вже й розумним, як намагався вдавати.

— А про героїв — балади.

— Трагічні балади, Арніко, —— з настільки удаваним жалем, що віри йому не було й на дерев’яну монету в лиху годину, відмовив Андаре. — Й ваша аж ні чим відрізнятись не буде. Це я вам гарантую.

— Але інші: ректор, викладачі — інші маги, інші причетні до всього будуть пам’ятати й розкажуть правду! — Арніка смикнула руками й мотузки боляче вп’ялися в шкіру.

— Ох, зірко неба, — протягнув Андаре з безпристрасним обличчям, — людська пам’ять — наймінливіша річ на світі. Ви можете пам’ятати сором від того як колупали в носі три години тому й вас помітив симпатичний юнак, а про величні події історії більшість з вас навіть не чули. Тим паче, що таке пам’ять, коли є чари? Мені навіть брехати не доведеться, вони самі все додумають, — він хижо усміхнувся й повернув голову до застиглого в тіні воїна.

— Вілраде, відведи нашу гостю в кумпанію. Думаю, там їй сподобається більше, ніж на підлозі. Приготуйте все для ритуалу.

Кремезний лисуватий вампір відділився від стіни яку підпирав всю розмову й безшумно ковзнув у бік полонянки. Мить і її перекинули через плече й понесли в невідомому напрямку. В ребра вп’ялися гострі наплічники металевих обладунків. Перед очима коливалась широка спина вартового, обтягнута темно-бордовими шкіряними обладунками. “Ненавиджу червоний”. Свідомість знов згасла.