Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— То що відповіси? — спитав Пилип.

— Не знаю.

Ворона каркнула і знову спробувала пересісти йому на плече, але Чорнововк рішуче її зігнав. Не вистачало тільки пташиного посліду на одязі!

Ватага рушила далі.

— Моя порада, братику: тримайся від неї подалі, — сказав Ярема. — Та відьма тобі не принесе нічого, крім сумнівів та бентеги.

— Дякую за турботу. Я самотужки розберуся.

Яровий кивнув, заходився забивати люльку і Северин послідував його прикладу. Ліна мала талант збивати його з пантелику, коли він встигав про неї забути.

Чорнововк видихнув кубло диму на ворону. Та забила крилами, полишила голову Шарканя і пересіла натомість позаду на сакву.

— Ти так просто не відчепишся? — спитав характерник.

У відповідь пролунало каркання.

Люлька рішення не принесла. Можливо, йому вдалося привести думки до ладу, якби не погляд Катрі, що до самої Буди свердлив його спину.

— Як передумаєш, приїзди до нас! — запросив Ярема на роздоріжжі.

— Обов'язково.

Северин звернув до корчми Буханевича, де у стайні ворона знову скочила йому на плече. Чорнововк зітхнув, дав птахові спокій і вирішив якомога швидше написати відповідь, аби позбутися набридливого посланця.

Він піднявся з ліжка і довго намагався розкрутити похідний каламар, який діставав бозна-коли, ледь не заляпавши все навколо чорнилом. Перо Северин підібрав просто з підлоги.

— Красно дякую, — вклонився вороні.

Якщо птахи вміли знизувати плечима, то, певно, саме це ворона і зробила. Северин нагострив кінчик пера, розправив на столі чистий аркуш, поставив каламар та завмер, втупившись у папір без жодної думки.

Востаннє, коли він писав Ліні, все завершилося погано. Але тепер вона написала першою.

Погорда нашіптувала їдкі відповіді. «Не знаю, хто ти, але не пиши мені більше». «Потрібна нова ніч ініціації? Вибач, не хочеться». «У нас різні дороги... Хто це сказав? А, так, ти ж і сказала. Мабуть, забула. Дуже зручно забувати, коли тобі щось дуже потрібно, чи не так?»

Северин кинув перо на стіл, встав і поміряв кімнату кроками. Ворона сиділа на ліжку, крутила головою слідом за його рухами та зрідка клацала дзьобом, ніби не наважувалася карканням збити хід думок.

Кожна з ядучих відповідей приносила маленьку насолоду. Чорнововк навіть промовляв їх уголос, але задоволення швидко випарувалося. Він може надіслати такі слова, має на те повне право, навіть сама Ліна готова до них. Але чи буде це гідним вчинком?

Кілька років вона була кращим другом і не раз виручала його з усіляких негараздів, коли Северин жив у Соломії. Навіть колючою образливою відмовою Ліна не перекреслила тих дитячих років. І вона ніколи не написала б йому, переступивши власну погорду, якби це справді не було важливо.

Северин повернувся до паперу і заскрипів пером.

***

Брати сиділи під деревами — там, де майже три місяці тому чекали зустрічі з осавулами. Гнат і Пилип читали, Ярема курив. Усі водночас підняли на Чорнововка голови.

— Ми тут побачилися вперше, — нагадав Северин замість привітання.

Тільки Савки не вистачає, подумки додав він.

— Ага, — Бойко згорнув книгу. — Ти тоді надувся, як індик, та сів окремо.

— Багато хто сидів окремо, — відказав Чорнововк.

Вигляд брат Еней мав поганенький: за останні дні щоки та голова поросли щетиною, а близнючок він мусив тимчасово перевісити на черес.

— До мого частування не підійшов, — Ярема примружився лукаво.

— Бо хвилювався, — роздратовано відповів Северин. — От причепи!

Шляхтич зрання завітав до цирульника, тому мав бездоганні бороду та вуса. Грива його була вимита, розчесана та розповсюджувала приголомшливо могутній запах парфумів.

— Ворона зникла, — зауважив Пилип.

— Вночі полетіла.

Після поранення Олефір був дуже блідий, але тепер його засмага майже повернулася, і він рухався значно впевненіше, ніж у Яструбиному палаці. Попри ураження сріблом, таврієць оклигував швидше за Гната.

— Якою була твоя відповідь? Якщо не секрет.

— Сказав, що допоможу.

Пилип здивовано підняв брови, Ярема голосно ляснув по обличчі долонею, а Гнат застогнав.

— Анічичирк! — цитьнув Северин. — І залиште при собі поради, як варто було чинити. Теж мені, Чорна Рада!

— Ага, — підморгнув Гнат. — Підкаблучник ти.

— Озвався той, хто на власну сестру зайвий раз глянути боїться, — відбив Северин. — До речі, де вона?

— Катрю не запрошено.

— Може, відьма його приворожила, — мислив уголос Яровий. — Як їй схочеться, так ним і крутить. То брат Щезник від неї їде, то назад мчить...

— Годі вже, — накомизився Чорнововк. — То моя особиста справа! Я ж тобі не розповідаю, яку кобилу купити.

— Ну ти порівняв!

— Не годиться спізнюватися на зустріч з осавулами, — сказав Пилип, уриваючи дискусію. — Допоможіть підвестися.

Ярема підняв Гната, Северин подав руку Пилипу. Обидва рухалися скуто через щільно перев'язані тіла.

Характерники неспішно рушили по стежці до дуба Мамая.

— Що читаєш? — спитав Северин, кинувши погляд на нову книгу Гната. — Перевидання Енеіди?

— Ні, — зніяковів Бойко. — «Три мушкетери».

— Овва! Як це ти зрадив Котляревському?

— Ти сам радив почитати щось інше, а Катря у маєтку про якихось арамісів казала... Мене цікавість розібрала. Варган підказав, що то ім'я з книги. То я її у бібліотеці дохлого магната розшукав та собі забрав.

— Подобається?

— Без рими нелегко читати, але цікаво.

Збиралося на дощ. На кожному кроці перед очима Северина оживали картинки серпня.

— Тут стояв стіл з Басюгою.

— Ага, збивав з пантелику своїм допитом, — кивнув Гнат. — «Чому ти вирішив стати характерником?» Бо напився та прокинувся зі срібною клямрою, дідько, що за питання таке?

— Таких дурниць