Жоель Діккер - Книга Балтиморів

із нею. Ви ж самі знаєте, що чекає вона тільки цього.

— Пізно, — сказав я.

— Не пізно, Маркусе! — відтяв Лео. — Ніколи не буває запізно.

— Оце я думаю собі, що якби Александра сказала мені про те, що мої брати вирішили утнути, то сьогодні вони були б зі мною. Я не дав би їм учинити так. Вони були б живі. Не знаю, чи зможу я вибачити їй це.

— Якби вони не померли, — поважно сказав Лео, — то ви ніколи б не стали письменником. Вони повинні були піти, щоб ви могли знайти себе.

Він пішов собі, покинувши мене в роздумах. Я згорнув зошит. Переді мною лежала ота світлина, де ми вчотирьох, вона завжди була при мені.

Я взяв телефон і набрав номер.

У Лондоні вже був кінець дня. З того як Александра відповіла, відчувалося, що вона рада мені.

— Чималенько тобі часу потрібно було, щоб озватися, — сказала вона.

Я почув у слухавці якийсь гамір.

— Може, я невчасно? То зателефоную пізніше, якщо хочеш.

— Ні, що ти. Я в Гайд-парку. Ходжу сюди щодня після запису в студії. Тут є маленька кав’ярня на березі озера, дуже затишна.

— Як посувається робота над диском?

— Добре. Я задоволена результатами. А твоя книжка як?

— Чудово. Це книга про нас. Про моїх двоюрідних братів. Про те, що сталося.

— І як вона закінчується?

— Ще не знаю. Я її ще не закінчив.

Настало мовчання, потім вона сказала:

— Усе сталося не так, як ти гадаєш, Маркі. Я не зрадила тебе. Я хотіла тебе вберегти.

І вона розповіла мені, що сталося того вечора 24 жовтня 2004 року, останнього вечора, коли Вуді був на свободі.

Того вечора вона пішла гуляти Оук-Парком з Гіллелем і Вуді, поки ми з дядечком Солом готували барбекю.

— Алекс, — звернувся до неї Вуді, — хочу, щоб ти дещо дізналася. Я не подамся до в’язниці завтра. Я втечу.

— Що? Ти з глузду з’їхав, Вуді!

— Нітрохи. Все передбачено. Мене чекає нове життя в Юконі.

— В Юконі? У Канаді?

— Так. Мабуть, ми востаннє бачимося, Алекс.

Вона заплакала.

— Не роби цього, благаю тебе!

— У мене немає вибору, — сказав Вуді.

— Та ні, є! Ти можеш відбути покарання. П’ять років минуть швидко. Коли ти вийдеш, тобі ще й тридцяти не буде!

— Немає в мене мужності сісти до в’язниці. Мабуть, не такий я сильний, яким мене вважали.

Вона обернулася до Гіллеля і почала благати його:

— Переконай його, Гіллелю, нехай відмовиться від цього задуму.

Той опустив очі.

— Я теж їду, Александро. Їду з Вуді.

Вона приголомшено завмерла.

— Та що це за лихо таке з вами обома?

— Я скоїв набагато серйозніший злочин, ніж Вуді, — сказав Гіллель. — Я зруйнував нашу родину.

— Зруйнував родину? — перепитала Александра.

— Те, що Вуді до такого дійшов, те, що матінка моя загинула, все це сталося з моєї вини. І настала пора за це заплатити. Я відвезу Вуді до Канади. У такий спосіб попрошу в нього вибачення.

— За що? Я нічогісінько не розумію з того, що ви оце мені торочите!

— Усе, що ми тобі намагаємося сказати, Алекс, це «прощавай». Ми хочемо сказати тобі, що любимо тебе. Так любимо, як ніколи не зможеш ти полюбити нас. Може, це і є причиною того, що ми їдемо звідси.

Вона плакала.

— Не робіть цього, прошу вас!

— Ми вже вирішили, — сказав Гіллель. — Нехай буде те, що буде.

Вона втерла сльози.

— Пообіцяйте мені подумати вночі. Ти ж навіть п’ять років не відбудеш, Вуді! Не псуй усього…

— Ми вже подумали, — відказав Вуді.

Обоє були переповнені рішучістю.

— А Маркус уже знає? — врешті запитала Александра.

— Ні, — відказав Вуді. — Я хотів було сказати йому, та дядечко Сол перебив. Але я таки скажу йому зараз.

— Ні, прошу тебе. Не кажи йому нічого. Благаю вас обох, нічого йому не кажіть!

— Таж від Маркуса ми не можемо нічого приховувати!

— Прошу вас тільки про одне. В ім'я нашої дружби. Нічого не кажіть вашому братові.

Александрина розповідь дуже схвилювала мене. Я завжди вважав, що Вуді з Гіллелем звірилися тільки їй, а від мене свідомо приховали свій намір. Завжди думав, що, поділившись останньою своєю таємницею з нею, вони вилучили мене з Ватаги Ґольдманів. А, виявляється, вони хотіли сказати мені, тільки Александра не дала їм цього вчинити.

— Чому, — запитав я, — чому ти вмовила їх не казати мені про це? Таж я не дав би їм утекти, я порятував би їх!

— Ти не завадив би їм, Маркі. Ніхто й ніщо не могло б їх відвернути від того задуму. Я бачила це в їхніх очах, тим-то і почала благати їх не казати цього тобі. Ти подався б із ними, Маркусе. Я знаю. Ти не покинув би Ватагу Ґольдманів. Пішов би з ними, встряв би в халепу, і тебе убили б. Як і їх ото. Благаючи нічого не казати тобі, я просила їх змилуватися над тобою. Я знала, що ти поїхав би з ними, Маркі. Я не хотіла тебе втратити. Не могла цього витерпіти. Я хотіла тебе врятувати. І все ж таки втратила тебе.

Помовчавши, я пробурмотів:

— А що такого міг утнути Гіллель, щоб ото податися з Вуді? Щоб вважати, ніби мусить отак покутувати перед ним?

— Хтозна. Такі запитання треба ставити моєму батькові.

— Твоєму батькові?

— Він не такий, як ти гадаєш. І в мене таке враження, ніби він знає більше, ніж хоче мені сказати.

— Твій батько вліз у мою родину. Він принизив мого дядечка, намагаючись будь-що приголомшити Гіллеля й Вуді.

— Навпаки, мій батько ніколи не мав потреби хизуватися перед Гіллелем і Вуді, щоб набити собі ціну.

— А «феррарі»? А ті мандрівки? А вікенди в Нью-Йорку? — допитувався я.

— Це я просила його робити таке, — відказала Александра. — Мій батько справді дуже любив Гіллеля й Вуді. Та й хто їх не любив? Але робив він усе те, щоб прикрити нас із тобою. Щоб дати нам свободу, щоб ми могли спокійно жити. Він знав, що як дасть їм авто, вони поїдуть собі десь гуляти і не звертатимуть уваги ні на мене, ні на тебе. Так само було, як водив він їх і на матчі «Джаєнтс» чи запрошував до себе додому. Ти ж так хотів, щоб твої брати не знали про наші з тобою стосунки. Мій батько, Маркусе, робив усе, щоб твоя таємниця не випливла на чисту воду. Він ніколи не змагався із Солом. Твій дядечко змагався сам із собою. Він робив усе, щоб твої брати