Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

class="p">подробиці того, що сталося в кімнаті на горищі.

— Уся нижня частина його черева вкрита великими пурпуровими

синцями, — каже Коннорс. — І всі його… гм… статеві органи так

само. Вони майже чорні від синців.

— Боже милий…

— Як гадаєте, звідки взялися синці?

Зводжу брови.

— Ви що, вважаєте, що це я його гамселила?

Сама ця ідея просто сміховинна. Енді був значно вищим за мене, і

весь — суцільні м’язи. А у мене з м’язами значно гірше.

— Я уявлення не маю, що тут сталося… — Наші погляди

зустрічаюся, і я намагаюся не відводити очей.

— Тобто ви стверджуєте, що ваш чоловік випадково замкнувся на

горищі, а ви не одразу зрозуміли, що його немає. Так?

— Я вважала, що він у відрядженні, — кажу я. — Він зазвичай

дістається до аеропорту на таксі.

— І увесь цей час вам не надходило жодних текстових повідомлень

від нього, жодних дзвінків, і це не викликало у вас занепокоєння… —

веде далі детектив. — Ба більше, є ще дещо: з розмови з його батьками

витікає, що минулого тижня він попросив вас поїхати.

Це я заперечувати не зможу.

— Так, справді. Саме тому ми не розмовляли.

— А що ви можете розповісти про цю… Вільгельміну Келловей? —

Він витягає маленький записник із кишені й звіряється з власними

нотатками. — Вона ж бо працювала на вас, чи не так?

Знизую плечима.

— Я її відпустила на тиждень. Донька була в таборі, тому я

вирішила, що її допомога нам наразі непотрібна. Увесь цей тиждень я

її не бачила.

Упевнена, вони намагатимуться зв’язатися з Міллі, але я докладу

максимум зусиль, щоб її викреслили зі списку підозрюваних. Це

найменше, що я можу зробити після того, що їй заподіяла.

— Отже, ви намагаєтеся мене переконати, що дорослий чоловік

примудрився випадково сам себе замкнути на горищі — ще й без

смартфона, — навіть попри те, що кімната замикається лишень ззовні?

— Детектив так високо зводить брови, що вони мало не торкаються

лінії росту волосся. — А поки він був у тій кімнаті, то взяв і просто

знічев’я вирішив видерти собі чотири зуби?

Так, зараз, у переказі, все це звучить… своєрідно.

— Місис Вінчестер… — каже детектив. — Ви самі вірите в те, що

ваш чоловік теоретично міг таке собі заподіяти?

Відкидаюся на спинку канапи, намагаючись не давати взнаки того, який мене б’є трем.

— Можливо. Ви ж його не знали.

— Власне, — каже він, — це не зовсім так.

Рвучко скидаю на нього очі.

— Перепрошую?

Божечки. Це вже значно гірше. Цей сивий детектив саме того віку, щоб виявитися партнером з гри в гольф мого свекра. Чи, може, він з

тих, хто дізнався на власному прикладі, якою щедрою може бути

родина Вінчестерів. У мене терпнуть зап’ястки, наче на них уже

заклацують кайданки.

— Особисто знайомі ми не були, — пояснює Коннорс. — Але з ним

була добре знайома моя донька.

— Ваша… донька?

Він киває.

— Її звати Кейтлін Коннорс. Цей світ дуже тісний — вони з вашим

чоловіком колись були заручені.

Кліпаю. Кейтлін. Та сама наречена, з якою Ендрю розірвав був

стосунки, перш ніж ми двоє зійшлися. Та сама, яку я стільки разів

намагалася знайти, але безуспішно. Кейтлін — донька цього чоловіка.

Але що це для мене означає?

Детектив стишує голос так, що мені доводиться нашорошувати вуха, аби почути.

— Вона дуже важко переживала їхній розрив. Не хотіла про це

говорити. Власне, досі не хоче. Вона поїхала й навіть змінила ім’я.

Відтоді не зустрічається із чоловіками.

Серце в мене заходиться.

— Господи, я…

— Я завжди хотів дізнатися, що ж такого Енді Вінчестер заподіяв

моїй доньці. — Детектив підтискає губи так щільно, що вони

перетворюються на тонку лінію. — Отже, десь із рік тому я перевівся

сюди й став рознюхувати. Мене зацікавила ота ваша історія про те, що

він буцімто замикав вас на горищі. Але випадало на те, що ніхто не міг

засвідчити правдивості ваших слів. Хоча загалом ніхто й не намагався.

До того, як перебратися у Флориду, Вінчестери незлецьки верховодили

тут над усіма, зокрема й над деким із копів. — Він робить паузу. —

Але я виняток.

У роті в мене так пошерхло, що годі видушити бодай слово. Я просто

дивлюся на нього, вронивши щелепу.

— Якщо хочете знати мою думку, — каже він. — Це горище —

джерело підвищеної небезпеки. Надто легко там випадково

замкнутися. — Коннорс відсторонюється й веде далі вже нормальним

голосом: — Дуже