Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

приятель-судмедексперт, авжеж, буде тієї самої думки. Повчальна

історія, чи не так?

— Так… — видушую я. — Дуже повчальна.

Детектив Коннорс востаннє кидає на мене довгий погляд. А тоді

зводиться та йде нагору до колег. А я усвідомлюю раптом дещо

неймовірне.

Схоже, я таки полишу цей будинок без кайданок.

28 Привіт, мамо! ( італ. )

29 Чудово ( італ.).

РОЗДIЛ ШIСТДЕСЯТ ПЕРШИЙ. НIНА

Ніколи не думала, що мені судилося побувати на церемонії прощання

з Енді.

Я часто уявляла собі, як може завершитися вся ця історія, але ніколи

не припускала, що вона завершиться смертю Енді. У глибині душі я

знала, що мені не стане снаги його вбити. А навіть якби я й

спробувала, він здавався безсмертним. Складалося враження, що він

узагалі ніколи не помре. Навіть зараз, дивлячись на його вродливе

обличчя у відкритій труні з кленового дерева, на підтиснуті губи (бо

треба ж було приховати відсутність тих чотирьох зубів, що їх Міллі

примусила його видерти власноруч), навіть зараз я впевнена, що він

от-от розплющиться та знову повстане, щоб завдати ще одного, вирішального удару.

«Ти справді вважала була, що я помер? Сюрприиииз — я

живісінький! Гайда на горище, Ніно!»

Ні. Я не піду на горище. Ніколи більше.

Ніколи.

— Ніно… — На плече лягає чиясь рука. — Як ти?

Зводжу очі. Це Сюзанна. Моя колишня найліпша подруга. Жінка, яка

здала мене просто Енді в лабети, коли я розповіла їй, яке він

чудовисько.

— Тримаюся, — кажу я.

Стискаю носовички в правиці — переважно про людське око. За

увесь цей день я спромоглася витиснути із себе лишень одну

сльозинку, і це було, коли я побачила, як Сесілія вбирається в

простеньку чорну сукню, яку я їй купила для відвідин похорону. Зараз

донька сидить обіч мене в тій самій сукні, біляве волосся скуйовджене.

Енді сказився б, якби її такою побачив.

— Це такий шок… — Сюзанна стискає мою долоню, і мені вартує

чималих зусиль не висмикнути пальці. — Такий жахливий нещасний

випадок.

В очах у неї співчуття й жаль. Але вона щаслива, що помер мій

чоловік, а не її. «Бідолашна Ніна, як же їй не щастить». Вона уявлення

не має, що я відчуваю.

— Жахливо, — бурмочу я.

Сюзанна кидає на Енді останній погляд, відтак відходить. Простує

геть від труни мого чоловіка назад у своє життя. Підозрюю, наша

зустріч на завтрашньому похороні буде останньою. І жодного жалю

через це не відчуваю.

Дивлюся на свої простенькі чорні черевички-човники, всотуючи в

себе тишу зали прощань. Мені не хочеться говорити з відвідувачами, приймати співчуття, вдавати, ніби я спустошена смертю цього

чудовиська. Не можу дочекатися, доки все це завершиться й можна

буде жити власним життям. Завтра — останній день, коли мені

доведеться грати роль скорботної удовиці.

Почувши звук кроків, зводжу очі. Постать Ензо, який з’явився у

дверях, відкидає довгу тінь, кроки його розлунюються тихим залом, наче постріли. Він убраний в темний костюм і ще вродливіший, ніж

коли працював на нашому подвір’ї. Його темні, вологі очі

зустрічаються з моїми.

— Вибач, — каже він тихо. — Мені шкода, але… Я не можу.

Серце в мене обривається. Йому шкода не через Енді. Жодному з нас

Енді не шкода. Ензо шкода, тому що вчора я спитала його, чи він, бува, коли все це завершиться, не хоче поїхати зі мною світ за очі на західне

узбережжя — подалі звідси. Я й не сподівалася була, що він скаже

«так», але те, що він відхилив мою пропозицію, все одно мене

засмучує. Цей чоловік допоміг урятувати моє життя. Він мій герой. Він

і Міллі.

— Ти все розпочнеш спочатку… — Між бровами в нього залягає

маленька зморшка. — Так буде краще.

— Так, — кажу я.

Він має слушність. Між нами двома стоїть забагато жахливих

споминів. Краще все розпочати з чистого аркуша. Але це не означає, що я за ним не сумуватиму. І я ніколи, ніколи не забуду того, що він

для мене зробив.

— Подбай про Міллі, добре?