Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

В Познані заведені такі страшні тюрми, що увесь світ жахається.

В Познані німецьке правительство не хоче відкрити навіть німецького університету, не дивлячися на вимоги поляків познанських.

Населення Познані, де колись високо стояла і процвітала наука, упало культурно так низько, що по-польськи там не друкується нині ні однієї серйозної книжки.

І все це лихо досягло цієї страшної ступені для поляків після того, як в Германії була заведена конституція. Читачеві ясно, для кого конституція в Германії.

Нам зауважать, що познанські поляки, отже, сидять у німецькім парламенті і можуть боронити інтереси свого народу. «Сидять, — відповімо ми, — сидять і слухають, як німці безсоромно в їх присутності глузують з них і вигадують, якими б засобами викоренити поляків в Познані, а поляки сидять, слухають та нічого не вдіють, бо їх у парламенті меншість.

Австріяки-німці намагаються перевищить англічан і німців германських в жорстокості свого поведения з націями поневоленими. Кому не відомі страждання чехів, босняків, герцеговинців і інш. в конституційній Австрії? І вийшло, що надії усіх поневолених націй, що після знесення самодержавства настане рай для них, не справдилися. Ліпше стало жити пануючим націям і значно гірше — націям поневоленим, що не збудували своєї власної організації для боротьби за свої інтереси. Народи зрозуміли, що конституція гарна тільки для того народу, котрий складає свою окрему незалежну державу, і що для нації завойованої конституція, надана нацією-паном, є тільки переміна кайданів; а кайдани — однаково кайдани (чи залізні, чи золоті), із якого металу не були б зроблені. І нині усі поневолені нації запалилися здобути своєї власної незалежної держави, автономії повної, безмежної: хочуть самі управлятися, хочуть бути панами на своїй території, а не доручати владу над собою чужинцям.

Норвежці повстали проти панування шведів і вибороли собі свободу (1844 р.). Шляхом норвежців пішли венгерці і поляки в Австрії[333].

Бельгія ще раніш здобула собі державну незалежність (1830 р.), вибившися з-під Голландії. Серби, греки, болгари, колишні підданці турків, нині складають незалежні конституційні держави, і ми, українці, щоб не поділити участь ірландців в Англії і поляків в Германії, не будемо ждати Російської конституції, бо не покладаєм на неї ніякої надії, а усі сили покладем для найскоршого визволення нашого народу з-під моськовського панування, бо ми ждемо собі щастя і ліпшої долі не від знесення самодержавства, а від здобуття собі політичної свободи в своїй власній державі. В той час, коли ми досягнем визволення своєї нації, ми учиним собі конституцію по своїй уподобі: не буде в нашому краю ані пана, ані хлопа, а тільки вільні люди вільної праці.

Кождий незалежний народ витворює собі правительство по своїй уподобі. Москалі самі витворили собі самодержавство і скинуть його, як цього захоче більшість їх. Ми не хочемо втручатися в чужі справи і заохочувати чи помагати москалям руйнувати самодержавство.

Ми нація зрабована, нація-раб; коли більшість московської нації хоче самодержавства, то ніхто не зможе знести його, а коли вона його не схоче, то ніхто їй цього не заборонить, бо москалі складають державу незалежну. Через те для нас буде найрозумніше залишить справу про самодержавство москалям, а самим пильнувати свого: державного визволення своєї нації.

Треба нам єднатися і гуртувати свої сили, набиратися просвіти, бо без просвіти боротьба з ворогами неможлива. А коли ми поєднаємося, коли наші організації будуть дужі і матимуть велику силу членів, тоді ми однаково свого досягнем, чи буде у москалів конституція, чи ні.

Вся суть в тому, щоб ми з себе складали силу, тоді нам скрізь і завсігди буде гарно, а коли ми будемо слабі і у нас не буде ніякої власної організації, тоді нам скрізь і завсігди буде погано. Тільки дужий живе, а слабий умирає. Це світовий закон. Ми умирати не хочемо і через те єднаймося, щоб здобути собі долі.

Наш погляд на московські революційні організації на Україні ясний: намагання цих організацій притягти до себе весь революційний український елемент для збільшення своїх сил; се намагання є вороже нам, і ми будемо перечити йому з усієї сили нашої. Московські революційні організації на Україні хочуть пожерти, винародовити, денаціоналізувати нашу народність, і з цього боку їх праця єсть теж москалізація навіть далеко страшніша, як москалізація правительства, бо московські революціонери на Українї денаціоналізують найліпший український елемент, звертаючи його з єдино правдивого шляху національного визволення.

Хто не знає ворожих відносин московських революційних] організацій до національних вимогів українців? Українець хоче бути членом вільної незалежної нації, а не членом нації-раба. А хто цього не хоче? Українець хоче бути членом культурної нації, а яка культурна нація не має своєї літератури, своєї преси, своєї школи на рідній мові. І хіба можлива культура без національної мови в школах. Послухаєм, що пишуть про се філософи, учені і педагоги:

«Кожда думка визначається словом, без слів (себто без мови) не може бути мислення; мова є єдиний струмент мислення. Через те розвиток в мисленні є розвиток в слові. Але ясно, що таким струментом мислення може бути не чужа, а рідна мова, бо тільки викладена на рідній мові думка безпосередньо розуміється»[334].

Із сього виходе, що коли хочуть в школах навчити мисленню, треба учити на рідній мові; на чужій мові не можна навчити дітей мисленню, що ми і бачимо по школах на Україні, де хлопчик виходе зі школи таким же темним, як до школи, тільки морально попсованим[335].

Нині серед нас майже не з’являються генії науки, філософії, поезії. А чого? Геній, що квітка: треба зерну упасти на добрий і відповідний ґрунт, треба пригрітися сяйвом сонячним, щоб з його розвилася пишна квітка; щоб прокинутися генію в народі, треба сьому народові жити вільно, нормальним життям.

Ми хочем і вимагаєм рівності з москалями і іншими вільними націями. Те, що москалі нині мають, хочемо мати і ми. Москалі мають свою незалежну державу — і ми хочемо; москаль має літературу, пресу, одержує просвіту в школі на рідній мові — і ми бажаємо сього. Москаль те має, про що ми ще тільки мріємо. Але чого він нас ненавидить за те, що ми хочем того, що він уже має, себто рівноправності!

Часто буває досить натякнути про се москалеві, щоб він незвичайно обурився. Очевидно він не хоче нам справжньої свободи.

Москаль хоче з нашою запомогою вибитися з-під самодержавства, щоб потім страшенною вагою упасти на зрабовані і слабіші нації і, певна річ, на нас. Але ми