Iрина Давидова - Дамір, Iрина Давидова

— Якого хр*на я взагалі туди поперся? — закричав я, і знайшовши в кухні пляшку з коньяком, наповнив дві склянки.

— Звідки мені знати, якого хр*на ти туди поперся? — у відповідь закричав брат і, взявши склянку, зробив ковток алкоголю.

— Стоїть поряд з ним, вся така ох*їтельна, що слів просто немає! А цей живіт її... бл*дь!

— А чого ти хотів? Думав, буде просто?

— Вона від мене повинна носити дитину, розумієш, від мене?! — розлютився я, і махом залив в себе півсклянки.

Як боляче було бачити Лію з животом, в якому вона носить дитину Шираєва. Так пекельно боляче!

Поки ми з нею були разом, я жодного разу не замислювався про наших з нею дітей, але тепер, бачачи її вагітною, я розумів, яким був ідіотом. Потрібно було говорити з нею на цю тему, і можливо б, вона не посміла піти від мене з малюком. І хоч ми жодного разу не користувалися контрацептивами, тепер я міг подумати, що вона пила таблетки, адже так і не завагітніла від мене. Вона все продумала заздалегідь. Вона все знала.

— Лія виглядала щасливою в обіймах цього придурка? — запитав Кирило, присівши на стілець.

— Та звідки мені знати? Ненависть була на її обличчі, розумієш? Варто було їй подивитися на мене, як її перекосило, та так, що вона рукою ніжку келиха розчавила.

— Звідки ти знаєш, що вона тебе ненавидить? Може, Лія приревнувала тебе до цієї блондинистої ш... До речі! Де ти її взяв? Навіщо?

— Хотів подивитися на реакцію малої, — хмикнув я, стоячи біля вікна і прикурюючи сигарету.

— Малої. Даміре, ти навіть зараз називаєш її ласкаво, інший би на твоєму місці висловлювався інакше.

— На моєму місці тільки я. І це був мій вибір, мої почуття, і я не смію її ображати! Ким я тоді буду, якщо стану принижувати кохану жінку?

— Ти правий. Ти абсолютно прав, тільки у неї своя сім'я, і ​​на цьому все.

— Як би не говорив, і щоб не думав, це не скасовує моєї любові до неї.

— Тобі треба навчитися хоча б не реагувати, — сказав Кирило, допиваючи коньяк.

— Можливо, якби вона не носила дитину Шираєва, мені було б простіше.

— Можливо, але вона вагітна, і ти нічого з цим не зробиш.

У квартирі пролунав дзвінок у двері, я зі злістю відставив склянку на підвіконня і, сиплючи матюками на адресу непроханого гостя, пішов відкривати.

— Колю, ти то якого хр*на приперся? — сердито запитав я, сам ненавидячи себе за те, що вічно зриваюся на співробітниках.

— Я на прохання Лії Олександрівни, — спокійно відповів він, а я застиг, бо не врубав, почулося мені, чи правда він вимовив її ім'я.

— Що?! — перепитав, пропускаючи його в квартиру.

— Лія Олександрівна попросила...

 — А відколи це ти працюєш на Шираєвих?

— Я працюю на Вас, Даміре Тімуровичу, — серйозно відповів Коля, не відпускаючи мій погляд.

— Оскільки ти про це не забув, то вільний, — сказав я і вже розвернувся, щоб повернутися на кухню, звідки вже вийшов Кирило.

— Даміре Тімуровичу... — знову покликав помічник і я, видихнувши, обернувся, — Лія Олександрівна передала Вам ось це і я залишу тут, — він поклав якусь хр*нь на комод, — далі Вам вирішувати. Добраніч!

Двері зачинилися, а я, поглядом застиг на маленькій срібній смужці, не до кінця розуміючи, що це таке і навіщо мені передала її Лія.

— Що там? — запитав Кирило, дивлячись за моїм поглядом.

— Уявлення не маю, — відрізав я і, розвернувшись, пройшов в кухню, налив коньяк і зробив пару ковтків — гірка рідина знову обпекла горло.

Як вона взагалі посміла просити про що-небудь мого помічника, як посміла щось передавати, знаючи, що завдала мені болю. Невже я настільки помилявся, і в ній немає ні краплі жалю? Скільки ще часу вона буде мене ранити? Спеціально вирішила добити? Але навіщо? Що їй це дасть? Принесе задоволення?

— Чорт! Чорт! Чорт!

Я руками три рази саднув по стільниці й здуру зіштовхнув зі столу пляшку і склянки, які миттєво розбилися об кахель. Хотілося когось вбити!

— Знаєш, Даміре, розбирайся на*рін у всьому цьому. Тому що я більше не можу дивитися як мій дорослий брат страждає від нерозділеного кохання! Тримай, — він поклав прямокутник на стіл і, розвернувшись до виходу, додав: — Коли хоч щось зрозумієш, подзвони, я завжди буду поруч.

У квартирі запанувала тиша, клацання двері сповістило, що Кирило пішов, залишивши мене наодинці розбиратися зі своїми думками. Потерши чоло рукою, я на мить закрив очі, і, немов наважившись, видихнув і подивився на стіл. Ще кілька секунд думав, чи варто взагалі торкатися того, що ще недавно тримала Лія, чи варто обпалювати свої пальці об її відбитки. Але потім, немов гнаний невідомою силою, я все ж схопив маленький предмет, намагаючись зрозуміти, що це таке. А коли відкрив, застиг, здивовано дивлячись на те, що було в моїх руках, і навіть посміхнувся, не уявляючи, що саме вона хотіла довести і навіщо передала це мені.