Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

зуби, а непритомний погляд не затримувався на жодному обличчі. Молодий і Болас стояли, обійнявшись, хтось із них плакав. Через хвилину почали плакати, стогнати й ойкати дівиці, обіймаючи одна одну. І лише Чунга та Дикунка підтримували під руки отця Гарсію, який тремтів і витріщував очі. Удвох вони дотягли його до крісла; геть безсилий, він не чинив опору. Згодом очі його, облямовані великими синіми колами, проясніли й втупилися в порожнечу. Трохи пізніше на сходах з’явився доктор Севальйос, який неквапом, з похиленою головою, зійшов униз, витираючи собі шию хустинкою.

— Умер, помирившися з богом, — сказав він. — Тепер це найважливіше.

Дівиці теж заспокоїлись, і за столами в кутку зали почувся приглушений, скорботний шепіт. Два музиканти обнялися й плакали. Болас голосно, Молодий беззвучно, здригаючи плечима. Доктор Севальйос сів, його м’ясисте обличчя набуло меланхолійного виразу. Отче, вам удалося порозмовляти з ним? Отець Гарсія заперечливо хитнув головою. Дикунка гладила його по лобі, а він, зіщулившись на стільці, намагався говорити, — ні, він мене не впізнав, — і з його рота вирвався хрипкий свист, погляд знову почав блукати довкола, — лише згадував «Північну зірку», це єдине, що можна було зрозуміти.

— Тут стояв такий готель, коли я був молодий, — сумно промовив доктор Севальйос, звертаючись до Чунги, однак вона не слухала його. — На Пласа де Армас, там, де тепер Готель туристів.

III

— Ти тільки те й робиш, що спиш, не вмієш натішитися подорожжю, — каже Лаліта. — Не побачиш навіть, як припливемо до порту.

Вона стоїть, спершись ліктями на борт, а Хуамбачано сидить, прихилившись спиною до змотаних канатів. Він розплющує булькаті очі, — якби ж то спав, — потім заплющує.очі, — тільки б більше не блювати, — у нього слабенький голос хворої людини, — Лаліто, я вже все з себе вивернув, але однаково тягне. Це твоя провина, я хотів залишитись у Санта-Марія де Ньєві. Перехилившись через борт, Лаліта жадібно вдивляється в червоні дахи, білі фасади, високі пальми, що їжачаться над містом, у досить виразні постаті людей, які рухаються на пристані. На палубі всі кидаються до борту.

— Важкий, не будь такий лінивий, пропустиш найцікавіше, — розбуркує його Лаліта. — Подивися на моє рідне місто, поглянь, яке воно велике й чудове. Допоможи мені знайти Акіліно.

На похмурому обличчі Хуамбачано з’являється подоба посмішки. Присадкуватий і товстий, він з великими труднощами підводиться. Метушня охоплює всю палубу: пасажири перевіряють свої клунки, закидають їх на плечі, а збуджені загальним пожвавленням свині рохкають, кури квокчуть і ошаліло тріпочуть крилами, собаки, гавкаючи, крутяться по колу, нашорошивши вуха й задерши хвости. Гудок розтинає повітря, чорний дим з труби густішає, сажа запорошує пасажирів. Пароплав уже вплив до порту й просувається через архіпелаг моторних човнів, плотів, навантажених бананами, і каное. Важкий, дивися, куди ми приїхали. Але Важкого знову нудить, — а, чорт забирай! По його тілу пробігають судоми, однак він не блює, лише задовольняється лютими плювками. Його товсте пригнічене обличчя посиніло, очі стали червонястими. З капітанського містка якийсь чоловік, вимахуючи руками, верескливо віддає накази, і двоє босих, голих по пояс матросів, стоячи на носі пароплава, кидають канати на пристань.

— Ти, Важкий, усе псуєш, — промовляє Лаліта, не відриваючи погляду від порту. — Після стількох років я повертаюсь до Ікітоса, а ти розклеївся.

На скаламученій маслянистій воді гойдаються бляшанки, коробочки, газети, недоїдки. Їх оточують свіжофарбовані човни з прапорцями на щоглах, шлюпки, баркаси. На пристані, біля дощаного трапу, збилися в купу носії: вони галасують, гукають до пасажирів, називають свої імена, б’ють себе в груди, і кожен намагається протиснутись наперед. За ними — дротяна сітка, далі — дерев’яні дашки, під якими товпляться люди, що очікують приїжджих. Він там, Важкий, он той, у капелюсі. Дивись, який великий гарний хлопець, помахай йому, — і Хуамбачано, розплющивши осклілі очі, підносить руку й мляво махає. Пароплав зупиняється, два матроси зістрибують на пристань, закріплюють канати. Тепер носії виють, підстрибують, гримасами й жестами намагаючись привернути до себе увагу пасажирів. Чоловік у синій уніформі та білому кашкеті байдуже проходить біля трапа. Люди, які чекають за дротяною стіною, махають руками, сміються, а повітря час від часу розтинають пронизливі звуки сирен. Обличчя Хуамбачано знову набуває природного кольору, усмішка стає не такою вимученою. Тягнучи пузату валізу й сумку, він проштовхується крізь натовп жінок, обвішаних вузлами.

— Акіліно погладшав, правда? — звертається до нього Лаліта. — Поглянь лишень, як він одягся задля нашого приїзду. Щоб сказав йому щось, не будь невдячний, хіба ти не розумієш, як багато він для нас робить?

— Так, він погладшав і одяг білу сорочку, — механічно відповідає Хуамбачано. — Слава богу, нарешті припливли, подорожувати водою — це не для мене, не для моїх нутрощів. Я мало не вмер.

Чоловік у синій уніформі забирає квитки і випускає кожного пасажира, дружньо підштовхуючи його до мавпоподібних носіїв, які кидаються до нього, видирають з рук пакунки і вузли, благають, а якщо він відмовляється віддати свій багаж, то лають його на чім світ стоїть. Їх чоловік десять, однак вони галасують, як цілих сто. Всі брудні, розчухрані, худі, вдягнуті лише в залатані штани, тільки на декому обтріпані майки. Хуамбачано відпихає їх, — хазяїне, за будь-яку плату, — пішли геть, — хоч п’ять реалів, хазяїне, — геть з дороги, щоб я вас не бачив. Він залишає їх позаду і, похитуючись, підступає до турнікета. Акіліно виходить йому назустріч, вони обіймаються.

— Ти ба, вуса собі відпустив, — дивується Хуамбачано, — ще й брильянтином намастився. Ну й змінився ти, Акіліно.

— Тут не те, що там, у місті треба добре вдягатися, — сміється Акіліно. — Як доїхали? Чекаю на вас з самого ранку.

— Твоя мати доїхала добре, вона задоволена, — каже Хуанбачано. — Але мене щохвилини нудило, увесь час блював. Адже я стільки років не сідав на пароплав.

— Треба випити, і хвороба мине, — радить Акіліно. — Що там робить мати, чому вона залишилась?

Товста, з довгим, злегка посивілим волоссям, розпущеним по плечах, Лаліта стоїть в оточенні носіїв. Нахилившись до одного з них, вона приглядається до нього з якоюсь викличною цікавістю, губи її ворушаться. І Хуамбачано: що ж це, чорт забирай, сліпі вони, чи що, хіба не бачать, що вона без валізи? Чого вони хочуть, її саму понести? Акіліно сміється, витягає пачку «Інка», частує Хуамбачано, дає прикурити. Тепер Лаліта поклала руку на плече носія і жваво щось до нього промовляє; він слухає її з кам’яним обличчям, заперечливо хитає головою, а потім раптово задкує, змішується з іншими і знову починає стрибати, галасувати, бігати за пасажирами. Лаліта з розкритими обіймами підходить до сітки легкою дівочою ходою.