Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

Меріем гуляла в саду поблизу бунгало під яскравим місячним промінням. Вона була глибоко ображена несправедливим ставленням Бвани до пана Морісона Бейнса. Ні Бвана, ні Моя Люба нічого їй не пояснили, бо шкодували її й приховували від неї справжній сенс пропозиції, зробленої Бейнсом.

Меріем любила їх обох і була вдячна їм за все, що вони для неї зробили, але в глибині її маленького серця й далі жила первісна любов до волі, виплекана роками незалежного життя в джунглях, яка стала істотною часткою її єства. Тепер, уперше за весь час, Меріем почулася бранкою в. домі Бвани й Моєї Любої.

Дівчина ходила вздовж загорожі, як тигриця в клітці. Раптом вона зупинилася й схилила голову набік, дослухаючись. Що ж це вона почула? Кроки босих людських ніг по той бік саду. Вона знов прислухалася. Звуки не повторилися. Тоді вона знову почала ходити вздовж загорожі. Вона доходила до кінця саду, поверталася й крокувала в протилежний бік. Біля кущів вона помітила конверт, що білів у місячному світлі. Щойно перед тим, коли вона йшла цією стежкою, тут нічого не було.

Меріем знову завмерла, прислухалася й принюхалася. Цієї миті вона більше ніж будь-коли була схожа на тигрицю, причаєну й насторожену. По той бік кущів, дивлячись на неї, завмер чорношкірий гонець. Він побачив, як вона підняла конверта, тоді швидко підвівся й, ховаючись у густій тіні кущів, зник.

Тонкий слух Меріем вловив кожен його порух. Вона й не намагалася з’ясувати докладно, хто то був. І так була переконана, що це посланець від пана Морісона. Вона розкрила конверт і в яскравому світлі місяця без труднощів прочитала записку. Безперечно, писав Бейнс. «Я не можу поїхати, не побачивши вас знов, — прочитала вона. — Приходьте завтра якомога раніше на галявину й попрощайтеся зі мною. Приходьте сама».

Там було ще кілька слів — слів, які змусили щасливо забитися її серце й зашарітися.

Було ще зовсім темно, коли пан Морісон Бейнс виїхав до місця побачення. Він зажадав, щоб йому дали провідника, кажучи, що він, мовляв, не переконаний, що самотужки знайде шлях на маленьку галявину. Насправді йому було просто страшно їхати самому в досвітній темряві, й він хотів мати товариство. Чорношкірий побіг попереду. За ними позаду йшов Корак, якого розбудив гомін у таборі. Ще не було дев’ятої, Меріем ще не з’являлась. Чорношкірий ліг спочити. Бейнс зручніше вмостився в сідлі. Корак теж зручно вмостився на товстій гілляці над ними, звідки добре бачив обох, залишаючись непоміченим.

Минула година.

Бейнс почав нервуватися. Корак здогадався, що молодий англієць прибув на побйчення, й не сумнівався, що знає; з ким саме. Убивця дуже тішився, що невдовзі побачить струнку дівочу постать, яка так нагадувала йому Меріем.

Раптом до його слуху долинув тупіт копит. Це їхала вона. Бейнс помітив її лише тоді, коли вона з’явилася на протилежному краю галявини, приострожив коня й помчав назустріч. Корак дивився згори, намагаючись уявити риси її обличчя, сховані під широкими крисами капелюха. Тепер під ними сховалося й обличчя англійця — Корак побачив, як чоловік обійняв її й пригорнув до грудей. Він уявив, як зустрілися їхні губи, й солодкий біль спогадів проник у кожну клітину його єства, хоч і як він намагався відігнати тривожний спомин, заплющивши очі.

Коли він знову їх розплющив, то побачив, що ці двоє вже не цілуються, а про щось жваво розмовляють. Корак бачив, що чоловік на чомусь наполягає. Очевидно було. Що дівчина вагається. Її жести, манера тримати голову, характерно відводити підборіддя вгору-вправо надзвичайно нагадували Меріем. Розмова закінчилася, чоловік обіймав дівчину, прощаючись. Вона повернулася й поїхала туди, звідки приїхала. Вершник дивився їй услід, На узліссі вона озирнулася й прощально помахала рукою.

— Сьогодні вночі! — вигукнула вона, закинувши голову назад, як це робила і розмовляючи зблизька, і зараз уперше Вбивця з дерева побачив її обличчя.

Корак почував себе так, наче в нього поцілила стріла. Він затремтів, як осінній листок. Заплющив очі, потер їх долонями, і коли знов розплющив і подивився, то дівчина вже поїхала. Лише гілля гойдалося на тому місці, де вона щойно була. Неможливо! Цього не може бути! Але він на власні очі бачив Меріем — значно старшу, з дорослішою постаттю, але в усьому іншому незмінну, гарнішу, ніж будь-коли, його маленьку Меріем. Так, він був свідком воскресіння з мертвих, він бачив свою Меріем, живу Меріем. Вона жива! Вона не вмерла! Він бачив її, — він бачив свою Меріем, — в обіймах іншого чоловіка! І той був тепер під ним, такий легкодосяжний. Корак ухопився за важкого списа. Погрався трав’яним арканом. Торкнувся мисливського ножа на поясі, а чоловік під ним гукнув свого провідника, поправив вудила й поїхав на північ. Убивця Корак нерухомо сидів на дереві. Руки його опустилися. І зброя, й пов’язані з, нею лихі наміри враз забулися. Корак думав. Він помітив зміни, які сталися з Меріем. Востаннє він бачив маленьку напівголу Мангані, дику, хижу й незграбну. Тоді вона не здавалася йому незграбною, але тепер, після змін, які в ній відбулися, він зрозумів, що було саме так; вона вже не була невдатні-шою, ніж він, а він так і залишився дикуном.

Вона дуже змінилася. В ній Корак побачив тепер солодку й запашну квітку відродження й цивілізації. І здригнувся, коли пригадав, якої долі бажав їй — долі самиці мавполюда в диких джунглях. Він тоді не бачив у цьому нічого лихого, бо любив її і волів їй такого майбутнього, яке було природним для джунглів, що стали для них обох їхньою домівкою. Але тепер, коли він побачив Меріем у цивілізованому вигляді, то зрозумів усю потворність своїх попередніх намірів і подякував своєму богові, що доля й чорношкірі Ковуду ошукали його.

Корак і далі кохав Меріем, і ревнощі палили його душу, коли він пригадував її в руках цього чванькуватого англійського молодика. Як він до неї ставився? Чи справді любив? А чи