Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

бо досвідчені робітники і так тримаються подалі від краю. От такий прутик Музикант і відпиляв, а потім акуратненько приліпив назад, ще й смолою місце підпилу замазав, щоб не видно було.

Пригадую, у нас ще вибухнула коротка дискусія на тему, що робити: приварити на місце страховку чи попередити хлопця? Бо якщо приварити, то можна налякати Музиканта, а хлопця попередиш — він тоді власної тіні сахатиметься. І врешті-решт перекапустить нам усю операцію по затриманню. З боку Петровича, звичайно, не обійшлося без спогадів «як було колись» і роздумів «як є зараз».

— Оця технологія, коли без риштувань, вона, звичайно, для нас, ментів, краща. Бо колись як було? Цегляна кладка всередині, а риштування назовні. Ненадійно. У сороковому, як зараз пам’ятаю, одному стаханівцю дошки підпиляли, він і загудів із самої верхотури. Ні, з бетону воно, звичайно, надійніше, а з цеглою — тепліше, то факт.

Врешті-решт вирішили арматуру приварити, але замазати смолою — вже від Музиканта. Хлопцеві нічого не сказали. Проте пильність з нашого боку посилили. Оперативники мало не у відкриту тинялися по будові у спецівках — однаково в цьому безладді на них ніхто не звертав уваги.

Тим часом у струнку картину слідства втрутилася стихія планової економіки. Закінчився бетон. Себто не зник з природи, а був завезений на якийсь інший довгобуд, де він чомусь виявився потрібніший. Робітничий ентузіазм на хмарочосі одразу переключився на доміно. Пролетарі сиділи внизу у вагончику і люто забивали козла.

Чекати милості від Держплану не годилося. Точніше, ніхто не дозволив би нам нескінченно довго тримати оперативників у засідці на будмайданчику. Зрештою, київські бандюги у вказаний період не припинили своєї діяльності. Людей продовжували грабувати, ґвалтувати і навіть завдавати їм важкі тілесні ушкодження, несумісні з життям, так у наших протоколах офіційно іменується вбивство. Світ клином на одному Музиканті не зійшовся, а кадрів у розшуку, як завжди, бракувало.

— Ви як хочете, товаришу генерал, — рубонув старий у високому кабінеті, — але цього вовка треба витягати з нори. І то негайно.

— То що накажете, товаришу підполковник? Червоні прапорці вам видати?

— Як пишуть у газетах, забезпечити фронт робіт на об’єкті.

— Товаришу підполковник, я ж не начальник Київміськбуду. Я міліцією командую. Навіть якщо ми пообіцяємо послати весь персонал на завод будматеріалів в порядку шефства, лівого бетону нам ніхто не дасть.

— А задля чого нам бетон? Вистачить машини керамзиту, щоб нашому хлопцеві було над чим лопатою махати. А решта колективу хай і надалі козла забиває. Чим менше людей на риштуваннях — тим краще.

— Ну, машину керамзиту, товаришу підполковник, я вам ще можу організувати. Ми якраз у керамзитного директора права відібрали. Третій день мені дірку в голові робить.

На будові несподіваній появі керамзиту дивуватися не стали, відправляти назад і не подумали: дають — бери. Бригадир наказав нашому підопічному піти розім’ятися, а сам замінив його за столом серед доміношників.

Те, що Музикант був десь поряд, ми не мали сумніву. На роботі він узяв відпустку на кілька днів, мовляв, треба на село з’їздити. А сам щоранку переодягався у спецівку і їхав до Повітрофлотського мосту. Там на будові вишукував собі місце і терпляче чекав, коли ж нарешті його жертва зі своїм керамзитом з’явиться на потрібному поверсі.

І от цей момент настав. Уявляю собі розчарування ліквідатора, коли хлопець пройшов повз пастку, навіть не торкнувшись рукою до страхувального прута. Хоча — з іншого боку, ситуація складалася ідеально: крім хлопця і самого Музиканта, на поверхах, начебто, нікого не було. Начебто.

Де саме він ховався до того, ми так і не помітили. Досвід все ж таки — велика справа. І не тільки для сищиків. Одне слово, засікли ми його, коли він уже навшпиньки підкрадався до хлопця, котрий так захопився своїм керамзитом, що нічого не чув і не бачив. Усе ясно — він стукне малого по голові, а потім викине за борт. Відігне арматуру і доки всі метушитимуться навколо трупа, непомітно зникне. Все спишуть на нещасний випадок, виконроб зіграє роль стрілочника, а ми знову впіймаємо облизня.

Може й упіймаємо, тільки не цього разу. Його скрутили в той момент, коли він уже заніс руку зі шматком цегли над головою хлопця. Від несподіванки він спершу навіть не пручався, що дало можливість Петровичу кілька разів клацнути і зафіксувати цей відповідальний момент.

Отямилася наша здобич лише тоді, як на зап’ястях клацнули наручники. Я вийшов з тіні, дістав з кишені сигарети, припалив і з задоволенням затягнувся. До Музиканта дійшло, що цього разу його переграли. Він люто засичав крізь зуби прокляття — не ті, які вживають у побуті чи навіть у «зоні». Я їх читав у зошиті покійного Віктора серед виписок з «Молоту відьом».

Аби припинити той потік підсвідомості, я скористався рекомендацією черниці Маріоніли. Підійшов майже впритул і, дивлячись йому у вічі, тихо сказав:

— Твоє діло — у твоє ж тіло!

І тут він смиконувся так, що й десантна рота його б не втримала. Рвонувся в єдиному напрямі, де ніхто не перекривав дорогу, пірнув під страхувальний прут і в ту ж мить кинувся сторч головою вниз.

— Є три вигідних для нас факти, — підбив підсумки наш Генерал. — Перший: злочинця сфотографували, коли він замахувався цеглиною. Отже, є доказ наміру вбивства. Другий: в момент власної смерті він був у наручниках, отже маємо свідому спробу втечі з-під арешту. І третє — це чудово, що він розбився насмерть! Бо якби він на слідстві заговорив і ми почали розкопувати його попередні подвиги і вийшли на його замовників… то тут би навіть у капітана Сироти не вистачило б фантазії уявити, чим би це нам окошилося.