Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

заборонного припису. Тож я залишався біля вікна свого бірманського наставника й страждально глипав на плоть від моєї плоті, що наближалася до свого третього дня народження. Можливо, мені краще було б залишити Сади й розпочати нове життя деінде, наприклад, у Ґрінпойнті чи на Мадагаскарі, або в Сичуані, або в Нижньому Новгороді, або в Тімбукту. Інколи мені снилося, що з мене здерли шкіру і я блукаю голий і без шкіри невідомим містом, якому глибоко начхати на мої сни. Я снив, що піднімаюся сходами в якомусь знайомому будинку, і раптово усвідомлював, що в кімнаті нагорі, куди ось-ось увійду, на мене чекає чоловік із мотузяною петлею й моє життя увірветься. І все це тоді, коли я після десятилітньої праці прокинувся знаменитим і на мене посипалися вигідні пропозиції режисури гіп-гопових відеокліпів, реклам автомобілів, шістдесятихвилинних серій гучного телесеріалу, а навіть другого художнього фільму. Усе це було без сенсу. Я збився з курсу й тепер кружляв у своїй бляшанці в порожнечі.

Чи ви мене чуєте. Чи ви мене чуєте. Чи ви мене чуєте.

Не хто інший, як Рія — Рія, котра заїхала мені так міцно, що в мене кілька днів у голові дзвеніло, — допомогла мені поставити перші невпевнені кроки на шляху до функціональної дорослості. Ми почали зустрічатися приблизно раз на тиждень у тому самому барі-ресторані на Бовері-стріт біля Музею ідентичності, і вона розповідала мені про своє рішення повернутися на роботу, де її шеф Орландо Волф, проявивши неабияке розуміння, зберіг за нею посаду. Вона порівнювала це зі стосунками, в яких кохання померло, та залишилося достатньо спільного, щоб варто було не складати рук. Можливо, якщо докласти достатньо зусиль, могло б відродитися щось на зразок любовного почуття.

Так само вона порадила й мені потрактувати своє розбите кохання. Дай Сучітрі час, сказала вона. Нехай пройде через усе, що вона тепер робить, через усіх цих другосортних знаменитостей. Нею керує злість. Дай їй час, і я переконана, що вона повернеться до тебе, щоб подивитися, що тут можна вдіяти.

Мені важко було в це повірити, але завдяки цьому я почувався краще. Мені також приємно було спостерігати за одужанням Рії. Схоже було на те, що результати виборів додали їй завзяття й повернули чимало попередньої сили духу й проникливості розуму. Вона трималася осторонь гендерної політики, оскільки, за її словами, у тій сфері вона була досі «вибита з колії», але працювала над новими музейними залами, що мали літописати й представляти розквіт нового праворадикального «ідентитаризму», появу в Америці європейського екстремістського руху, що зародився з руху французької молоді, Покоління ідентичності нової правиці, а також організовувала заходи, присвячені расовій і національній ідентичності в рамках циклу, який назвала «Криза ідентичності», де заторкувалися здебільшого расові й релігійні проблеми, але найбільше уваги приділялося передовсім розкольницьким конвульсіям, що охопили Америку після тріумфу коміксного нарцисиста-зубоскала: та Америка, чий визначальний ексклюзивістський міф про місто на пагорбі валявся розтоптаний у стічній канаві фанатизму й расового та чоловічого супремасизму, була роздерта навпіл, а під зірваними масками американців виявилися обличчя Джокера. Шістдесят мільйонів. Шістдесят мільйонів. А ще дев’яносто мільйонів занадто байдужих, аби проголосувати.

Колись французи подарували нам у гавань статую, сказала вона, а тепер ось що вони нам шлють.

Ідентичність перетворилася на мітингове гасло неофашистів, тож Музей мусив змінитися, і Рія взяла на себе роль провідника цієї зміни. Ми розлінувалися, ствердила вона. Вісім років ми переконували себе, що прогресивна, толерантна, зріла Америка, уособлювана президентом, — це те, до чого вона доросла і так уже залишиться. І та Америка нікуди не поділася, але так само нікуди не поділася темна сторона, яка з ревом вирвалася з клітки й проковтнула нас. Таємною ідентичністю Америки зовсім не був супергерой. Виявляється, що це був суперлиходій. Ми опинилися у всесвіті навпаки і мусимо зацікавитися Америкою навпаки, щоб осягнути її природу й дізнатися, як знову її зруйнувати. Ми маємо навчитися, як піддурити Містера Міксізпітліка вимовити своє ім’я ззаду наперед, щоб він знову розчинився в п’ятому вимірі й світ повернувся до нормального стану. Ми також повинні зацікавитися собою й зрозуміти, чого ж ми так, курва наша мать, ослабли й збайдужіли і як нам переозброїтися й знову кинутися в бій. Хто ми такі? Хрін його знає.

Ну, добре, добре, подумав я, вже ледве в змозі витерпіти (хоч цього не показуючи) її тиради. На здоров’ячко. Я радий, що ти знову на ногах, роби все, що робиш, прапор тобі в руки. Єдине, чого я хотів, це вставити пальці собі у вуха й заволати: ла‑ла-ла-ла-ла. Єдине, чого я хотів, це щоб по телевізору не показували новин, щоб інтернет назавжди вийшов з ладу, щоб мої друзі були моїми друзями, щоб можна було ходити в гарні ресторани й на концерти гарної музики, щоб кохання перемогло усе і щоб Сучітра під дією якихось чарів повернулася до мене.

Тоді однієї самотньої ночі, страждаючи в ліжку, я пригадав слова, які сказав Нерон Ґолден після смерті моїх батьків. Наберися мудрості. Навчися бути чоловіком.

Наступного дня пополудні я з’явився в монтажній студії, де Сучітра з головою поринула в роботу. Побачивши мене, вона напружилась. Я серйозно зайнята, сказала вона. Я почекаю, відповів я. Я дуже пізно закінчу роботу, відповіла вона. Нічого, якщо я почекаю? — запитав я. Вона подумала. Можеш зачекати, якщо хочеш, відповіла. Ну, то я зачекаю, підсумував я. Вона відвернулася й не поглянула на мене упродовж наступних п’яти годин і сорока трьох хвилин, поки я мовчки стояв у кутку, щоб не перешкоджати. Коли вона нарешті почала згортати роботу, була за чверть одинадцята. Крутнувшись у кріслі, вона повернулася до мене лицем.

Ти дуже терпляче чекав, промовила без жодної неприязні. Це, певно, щось важливе.

Я кохаю тебе, сказав я і побачив, як виростають навколо неї захисні барикади. Вона нічого не відповіла. Комп’ютер дзенькнув, і на моніторі з’явилося діалогове вікно з повідомленням, що одна з її відкритих програм не дає комп’ютеру вимкнутися. З утомленим роздратуванням вона зітхнула, закрила програму й знову вимкнула комп’ютер. Цього разу успішно.

Іноді в крайніх станах якась — залежно від системи вірувань — внутрішня або вища сила наділяє людей даром мов, здатністю знайти потрібні слова в потрібну хвилину тією мовою, що здатна відкрити й зцілити зранене й відгороджене серце. Так і сталося в ту пізню годину серед темних комп’ютерних моніторів. Не лише мова, а й беззахисність, що стояла за словами. А за беззахисністю — музика. Перші слова, що