Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

псується, коли ти кладеш свої висохлі старечі кігті мені на плече, тож забери їх геть, — сказав Сайкс, відштовхуючи Фейгінову руку.

— Це нервує тебе, Білле, — тобі здається, ніби тебе схопили, еге ж? — сказав Фейгін, вирішивши не ображатись.

— Мені здається, що мене схопив чорт, — відказав Сайкс. — Ніхто ще на білім світі не мав такої пики, як у тебе, — хіба що твій батечко рідний, який, я гадаю, зараз підпалює в пеклі свою руду посивілу бороду. А то, може, ніякого батечка й не було і ти походиш від самого чорта? Мене б це анітрохи не здивувало.

Фейгін не відповів на Сайксів комплімент; схопивши його за рукав, він пальцем показав на Ненсі, яка, скориставшись з їхньої розмови, наділа капелюшок і тепер виходила з кімнати.

— Гей, — вигукнув Сайкс, — Ненс! Куди це дівка налагодилася в таку пору?

— Недалечко.

— Що це за відповідь? — обурився Сайкс. — Куди ти йдеш?

— Кажу ж — недалечко.

— А я питаю — куди саме? — наполягав Сайкс. — Ти що, не чуєш?

— Я й сама не знаю куди, — відповіла дівчина.

— Тоді я знаю. Нікуди. Сідай і сиди, — мовив Сайкс, скоріше аби тільки зробити наперекір, ніж тому, що мав якісь поважні підстави пе випускати дівчину з дому.

— Мені щось нездужається. Я тобі вже казала, — мовила дівчина. — Хочеться подихати свіжим повітрям.

— То вистроми голову у вікно та й дихай, — порадив Сайкс.

— Цього мені мало, — заперечила дівчина. — Мені треба подихати на вулиці.

— На вулицю ти не вийдеш! — кинув Сайкс, а тоді підвівся, замкнув двері, сховав ключа і, зірвавши з її голови капелюшка, закинув його на стару шафу.

— Ну, ось! — сказав він. — А тепер сиди тихо й не рипайся, чуєш?

— Коли вже на те пішло, мене капелюшок пе вдержить, — сказала дівчина, сполотнівши. — Що це з тобою, Білле? Ти сам не знаєш, що робиш.

— Сам не знаю, що… Оце маєш! — вигукнув Сайкс, звертаючись до Фейгіна. — Та вона, схоже, несповна розуму, а то не посміла б так розмовляти зі мною.

— Не доводь мене до гріха, — стиха мовила дівчина, притискаючи руки до грудей, ніби намагаючись силою стримати якийсь шалений вибух. — Пусти мене, чуєш? Зараз же… цієї ж миті.

— Ні! — гарикнув Сайкс.

— Скажи йому, Фейгіне, щоб пустив мене. Хай краще пустить. Для нього краще буде. Чуєш? — тупнувши ногою, крикнула Ненсі.

— Чи я чую? — повторив Сайкс, обертаючись до неї разом із стільцем. — Так… Або ти негайно замовкнеш, або собака так учепиться тобі в горлянку, що видере з неї твій скрипучий голос. Який дур зайшов тобі в голову, дурепо ти окаянна? Що з тобою?

— Пусти мене, — наполегливо мовила дівчина, а потім, сівши на підлогу біля дверей, почала благати: — Пусти мене, Білле; ти й сам не знаєш, що робиш. Далебі, не знаєш. Тільки на одну годиночку… ну, пусти… пусти!

— Нехай мене ріжуть на шматки, коли ця дівка не з'їхала з глузду! — вигукнув Сайкс і грубо схопив її за руку. — Вставай!

— Не встану, доки ти мене не пустиш… не встану… нізащо… нізащо! — голосила дівчина.

Сайкс якусь хвилю дивився на Ненсі, а тоді, вибравши слушний момент, раптом скрутив дівчині руки і потяг її, хоч як вона пручалась і відбивалася, в сусідню комірчину, де силоміць посадовив на стілець і, не випускаючи її з рук, сів поруч на ослінчик. Вона то виривалась, то починала знову благати, аж поки вибило дванадцяту. А тоді, геть знесилівши, замовкла і скорилась. Застерігши її, щоб вона не сміла вийти з дому тієї ночі, і підкріпивши застереження крутою лайкою, Сайкс залишив її саму — хай одійде наодинці — і вернувся до Фейгіна.

— Тьху! Клята дівка! — вигукнув він, витираючи з лоба піт. — Навіжена якась, та й годі!

— Твоя правда, Білле, — замислено відгукнувся Фей-гін, — твоя правда.

— Чого це вона забрала собі в голову неодмінно вийти сьогодні на прогулянку, як ти гадаєш? — спитав Сайкс. — Слухай, ти ж її краще знаєш. Що воно означає?

— Гадаю, то примхи, голубе. Звичайнісінькі жіночі примхи.

— Може, й так, — погодився Сайкс. — Я вже думав, що приручив її, а вона все така ж дика, як і раніше.

— Та ще й дикіша стала, — мовив Фейгін так, ніби розмірковував про щось. — Раніше я не бачив, щоб вона отак шаленіла через якісь дрібниці.

— І я не бачив, — сказав Сайкс. — У неї, мабуть, ще нуртує в крові ота лихоманка, еге ж?

— Схоже на те.

— Коли це знову трапиться з нею, я пущу їй трохи крові — навіть і лікаря не турбуватиму, — сказав Сайкс.

Фейгін промовисто кивнув головою на знак цілковитої згоди з таким способом лікування.

— Поки я тут лежав плазом, а ти, сучий виродку, і думати про нас забув, вона не відходила від мене ні вдень, ні вночі. До того ж ми тоді дуже бідували, і це, я думаю, так чи так мучило й дратувало її, а від довгого сидіння серед чотирьох стін вона і зовсім занедужала, еге ж?

— Мабуть, що так, мій дорогесенький, — відповів старий пошепки. — Ша!

У цю мить Ненсі вийшла з комірчини й сіла на своє місце. Очі в неї запухли й почервоніли, вона хиталася, мов п'яна, час від часу підводячи голову, а потім несподівано зареготала.

— Ну, нова вистава починається! — вигукнув Сайкс, вражено поглянувши на свого співрозмовника.

Фейгін подав знак, щоб він не зважав на дівчину, і згодом Ненсі наче прийшла до тями. Прошепотівши Сайксові, що більше нема чого боятися нового нападу, Фейгін узяв капелюха й попрощався. Біля дверей він озирнувся і попрохав, щоб йому посвітили на темних сходах.

— Посвіти йому, — сказав Сайкс, набиваючи собі люльку. — Жаль буде, якщо він скрутить собі в'язи на самоті і ніхто не побачить цього видовища. Проведи його, Ненсі.

Взявши свічку, дівчина спустилася сходами за старим. Коли вони підступили до дверей, він притулив пальця до уст і, наблизившись до дівчини, прошепотів:

— Що з тобою, дорогесенька?

— Про що ти? — так само пошепки спитала дівчина.

— Та з чого в тебе оце все, — відповів Фейгін. — Якщо він, — Фейгін показав кощавим пальцем нагору, — такий брутальний з тобою, — а він, що й казати, тварюка, Ненс, звичайнісінька тварюка, — то чому ти тоді не…

— Що? — сказала дівчина, коли Фейгін замовк, майже торкаючись губами її вуха й не зводячи з неї погляду.

— Та нічого. Поговоримо про це іншим разом… Я тобі друг, Ненс, вірний друг. І маю напохваті певні засоби, безпечні й надійні. Якщо ти захочеш помститись тим, хто поводиться з тобою, як із собакою — та де там! гірше,