Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– ні! Навіть тепер, коли він мав собі за мету врятувати від розправи одного зі своїх кращих старшин, він міг добитися лише одного – розділити його долю. І от цієї миті той Крутій, який довгі десять років схиляв голову перед польськими комісарами, відчув – він не зможе більше поступатися своєю совістю. Нехай це буде розцінено як бунт, але він у своєму полковому місті, при арматі і шести сотнях вірних козаків зможе захистити хорунжого Богуна, якого вважає невинним.

– Добре! – різко пролунав його голос. – Я вислухав вас, мостиве панство. Вислухав і тебе, Богуне. Я добре все зважив і рішення моє таке: як добрий господар і військовий старшина, не можу припустити, щоб на моєму панстві були присутні люди…

Несподівано для всіх у двері рішуче постукали. Від нелюдської напруги Іван здригнувся.

– Увійдіть! – нервово кинув Крутій.

Двері прочинилися, і до світлиці ступив козак, якого Богун бачив на варті перед військовою канцелярією.

– Пане полковнику, дозвольте? – хрипко мовив він, одразу ж відкашлявшись.

– Що ще?

– До вас прохає пропустити себе одна особа…

– Але я, чорт забирай, зайнятий, хіба не зрозуміло?

– Я їй говорив, але вона наполягає. Мовить, що справа, яку ви вирішуєте, стосується безпосередньо її.

– Гм… Але яким чином?

– Не відаю, вашмость, мовить, що все пояснить сама.

– Добре, пропустіть.

Козак, схиливши голову, зник, і за хвилину до кімнати увійшла струнка жінка в короткому кунтушику, капелюшку і довгій, до п'ят, вузькій сукні. Побачивши її, Богун пополотнів удруге – посеред світлиці стояла Ганна.

– Пане полковнику, – гаряче сказала вона, і очі її палали вогнем. Уся струнка постать була напружена, немов до бою, як може бути готова до бою за власне щастя граційна пума, жителька африканських саван. – Пане полковнику, ви не маєте права судити мого чоловіка за те, що ми кохаємо одне одного! І якщо ви намірилися вчинити йому шкоду, карайте й мене разом з ним! Я прийму будь-яку кару, а ви будете мати смертний гріх за це. Я прокляну вас, пане полковнику, і весь ваш рід!

Ганна рішуче підійшла до Богуна і взяла його за руку.

– Отакої! – тільки й витиснув із себе Крутій. Те напруження, з яким хвилину тому він прийняв надзвичайно важливе для себе рішення, раптом спало, і він знайшов ситуацію, яка склалася, напрочуд комічною. Мовчки огледів палаюче рішучістю обличчя Ганни, блідого, немов стіна, Богуна, Славинського, очі якого скидалися на два великих кола, і Ястржемського, що виструнчився, незграбно скочивши з крісла, – і… зареготав. Зареготав так, що забряжчали шибки, а у двері просунулася голова вартового козака з відкритим від здивування ротом. Громоподібні звуки його сміху стрясали світлицю не менше хвилини, тоді поволі почали вгавати.

– Богуне, бісів сину, де ти її таку сердиту знайшов?! Поверни назад або хоч тримай міцніше. їй-богу, в очі кинеться! – нарешті сказав Крутій, усе ще підсміюючись.

Тут не витримали поляки.

– Але Ганно! – звернувся Ястржемський польською мовою до дівчини. – Я не можу повірити своїм вухам! Ви не загубите так своє життя, отямтеся! Перед вами будуть відкриті чудові перспективи, ви побачите найкраще товариство Варшави, Кракова, ви будете

бажаною гостею при дворі пана Володислава, рівнею багатьом з його вельмож. Невже все це ви проміняєте на вбоге животіння поряд з оцим схизматом? З цим неотесаним хлопом?!

– Пане Ястржемський, – гордовито відповіла Ганна, різко відчеканюючи шиплячі польські слова, – цей, як ви зболили висловитись, неотесаний хлоп знає польську мову не гірше за нас з вами, як і латину, грецьких філософів і ще багато чого. Крім того, він, як і ми з вами, шляхтич. Але навіть не це головне… Втім, вам цього все одно не зрозуміти. Тож цілком офіційно повідомляю вас: я вільна у своєму праві обирати власне життя як донька шляхтича, вільно народжена, і та, що користується усіма шляхетними правами, які визнано законами Речі Посполитої. Виходячи з вищесказаного, я вимагаю припинити переслідування мене і мого чоловіка, а також передати мою вимогу дядечкові. Маю надію, ваш гонор не дозволить вам намагатися знищити наш союз після цієї розмови.

– Але ваш дядечко важко хворий! – майже схлипнув Ястржемський. – Ваше абсолютно незрозуміле рішення принесе йому нові страждання, як ви можете бути такою жорстокосердою?!

– Я щиро співчуваю йому і вам, – холодно відповіла Ганна.

Запанувала довга мовчанка, яку перервав Крутій:

– Що ж, пане Ястржемський, пане Славинський, я радий, що все з'ясувалося…

Різкий стук прочинених дверей перервав його мову – Ястржемський вискочив з кімнати. Слідом, дико зиркнувши на Богуна, подався Славинський. Ні Іван, ні Ганна не звернули на них уваги. Вони дивилися в очі одне одному, і навколишній світ перестав для них існувати. Помітивши це, Крутій і собі щось промугикав у довгі вуса і зник за дверима.

– Як ти тут опинилася? – запитав Богун.

– Приїхала! – посміхнулася, знизуючи плечима, Ганна.

Тепер вона була, як завжди, ніжною і беззахисною. Зовсім не такою, як кілька хвилин тому.

– Навіщо? Навіщо ти це зробила?

– Тому, що боялася за тебе.

Іван ухопив кохану в обійми.

– Ти не повинна була так чинити, Ганно!

– Чому?

– Тому! Ти могла загинути! Цей буревій… Навіть… Навіть я відчував страх!

Ганна ще раз посміхнулася і провела тонкими своїми пальчиками по його обличчю, розгладжуючи брови, пестячи щоки, підборіддя, тонку смужку смолисто-чорних вусів.

– Безстрашний Богун. Відчайдушний запорожець. Пан хорунжий… Яке ж ти ще хлоп'я, Іване! – вона притислася обличчям до його грудей. – Як я могла сидіти і очікувати, коли серцем відчувала – тобі потрібна моя допомога. А той буревій? То пусте, голубе мій сизий. У моєму серці пронеслися незрівнянно сильніші буревії за той час, поки багато років очікувала на нашу з тобою зустріч… На подвір'ї полкової канцелярії, сидячи в купі соломи, на передку запряжених двійкою коней напівзакритих ґринджол, палив люльку Мирон Охріменко. Коли побачив на високому ґанку Івана, піднявся. Схиливши голову, очікував, доки Богун підійде. Тоді подивився на нього поглядом вкритих червоними прожилками старечих очей. У тому погляді читалася провина.

– Пробач, пане хорунжий. Умовляв, благав не їхати. Хотіла сама, верхи… Мусив…

Іван безсило опустився на сани поряд з Охріменком, Ганна присіла з другого боку.

– Іваном клич, просив же… – кинув.

– Іваном, то Іваном. На ось, – Мирон дістав з-під соломи дерев'яну баклагу і витяг з неї корка. – Бачу, що тобі не завадить.

Богун жадібно припав до фляжки, не відчуваючи, як тече горлянкою міцнюща Миронова оковита…

III

І ось тепер гуляв Богунів хутір. Весело, з розмахом, справляв молодий пан хорунжий своє весілля, відрядивши гінців із запрошеннями навсібіч. Тож ще не