Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

Богун стримано посміхнувся.

– Пан Славинський дозволив собі обізвати мене брехливим? – блиснув він очима, відчуваючи, як на щоках у нього заграли жовна. – Так, доля дійсно зводила нас докупи ще за часів гетьмана Павлюка. Але козак Богун був тоді, є зараз і назавжди залишиться козаком. Натомість козак Славинський, я бачу, забув про свою участь у бунті, зраду свого гетьмана і ще багато чого. Бачу також, леопардова шкура гусарського хорунжого і звання військового товариша пана Конєцпольського пасують йому не менше, ніж пернач сотника особистої охорони бунтівного гетьмана Павлюка, або, приміром, якщо з'явиться така нагода, каук яничарського аги, чи татарського мурзака!

– Це принизливо! Що ти собі дозволяєш, лотре?! Пане полковнику, я прошу вас не давати право вашим підлеглим розмовляти зі мною, посланцем Речі Посполитої, таким брутальним тоном! – гаркнув Славинський.

– Пане полковнику, ще невідомо, що ти за птиця, але я з радістю йому оповів би, коли б не нагальні справи. Потрібно було б тебе зарубати, сучого сина, коли я мав таку нагоду! – Іван мимоволі поклав руку на оздоблене срібною чеканкою руків'я шаблі.

– Іване! – знову загримів голос Крутія. – Ще кілька слів у такому тоні, і ти скуштуєш київ лише за це!

– Вибач, батьку, – схилив голову Богун. – Не можу стриматися, коли справа стосується гонору і чесного імені Богунів.

Крутій зітхнув.

– Чесного імені. Тож-то от й воно… Чистоту його ще довести треба. Тож залишимо поза увагою ваші стосунки з паном Славинський і повернемося до подій, через які я тебе викликав…Тож кажи чесно і відверто: де панночка Ганна Заболоцька і хто тобі допомагав, коли ви порубали п'ятьох драгунів пана коронного гетьмана?

– Я не знаю, де знаходиться панночка Ганна Заболоцька, а ім'я того, хто стояв поряд зі мною, щоб допомогти мені, я не відкрию в жодному разі.

– Він ще має нахабність насміхатися! – пирхнув роздратований Славинський. – Сей лотр знущається над нами, як вам це подобається?!

– Проше пана вчинити справедливий суд над сим здрайцем, альбо я буду змушений звертатися до пана круля за захистом і допомогою! – зарипів несподівано Ястржемський. – Пан сеймовий комісар Яцек Шемберг рекомендував мені полковника Крутія як людину, лояльну до влади й закону. То є бардзо добже, позаяк мусимо визнати: лише такі чесноти, як покора владі, служіння отчизні і богобоязливе служіння короні скрашують справжнього лицаря. Сей чоловік образив мої найкращі почуття, моє кохання до панянки і її кохання до мене. Він, окрім того, образив пана коронного гетьмана, який тепер лежить важко хворий. Тож, я мислю, він повинен відповісти за це.

Крутій у відповідь лише крутнув головою і подивився на Богуна:

– Не крути, сучий сину! У Барі був?!

– Був.

– Дівку брав?!

– Так.

– Що?!

– Вона поїхала зі мною з власної згоди.

– От про це ще розберемося! Де зараз Ганна Заболоцька?

– Немає такої більше, батьку.

– Що?!! – одночасно вихопилося у Крутія, Славинського і Ястржемського.

– Тепер є лише Ганна Богун, моя дружина, з якою вінчався за згодою святої церкви та обопільним порозумінням між мною та Ганною.

На кілька хвилин запанувала мовчанка. Першим знайшовся Славинський:

– Неймовірна підлість! Він мав нахабність силою одружити на собі Ганну, користуючись її беззахисністю і тим, що ми не встигли завадити його диявольським планам. Втім, пусте! Це тобі, лотре, з рук не зійде. А ганебний шлюб буде визнано недійсним, слово гонору!

Іван криво посміхнувся:

– Це неабияк схоже на тебе, Славинський. Для таких, як ти, закон є дишлом. Куди за нього потягнеш, туди й повернеться. Слава Богу, що проти таких, як ти, маю шаблю і можу захистити власну гідність. Повір мені: доки дихаю, доки можу бодай голими руками боронитися, не дам тобі бути наді мною! Не даремно сказано у Святому Писанні: що з'єднав Бог, не роз'єднати людині!

Іван замовк, палаючими очима уп'явшись в обличчя Славинського, який, і Богун знав це напевне, став з цієї хвилини його найлютішим ворогом на все життя. З болючим жалем пригадався той день серед закутих морозом ногайських степів, переляк у цих самих очах, які тепер дивилися на нього з підкресленою зверхністю. Ой леле, ну чому він не почув вигук Омелька всього на мить пізніше?…

– Іване, – відірвав від думок голос Крутія. – Якщо ти говориш правду, це дещо змінює справу. Ти можеш якимось чином довести свої слова?

Богун у черговий раз зітхнув. Він добре пам'ятав той самий лист Ганни, який привезла служниця Наталка. Що пам'ять, Богун і зараз відчував рукою бережно складений в очкурі аркуш цупкого паперу, що його прихопив із собою, не знаючи навіщо. Хіба згадував його, немов велику подію у своєму житті. Тепер лист перетворився на доказ, котрий від нього вимагав полковник Крутій. Іван похмуро мовчав. У думках ще і ще пробігали рівні каліграфічні рядки і той самий слід від сльозини. Слід, що так схвилював його тоді… Ні, лист не доказ. Це те, що стосується лише їх двох і більше жодної душі. Іван добре розумів: його слова вистачило б для полковника Крутія, але його надто мало для коронного гетьмана і сеймового комісара з приводу козацького питання Яцика Шемберга. І якщо перший, як кажуть, при смерті, то другий… А з ним і ті двоє жадаючих Іванової крові ляхів вимагатимуть від Крутія його негайного арешту. А далі… А далі їхня воля. Немає поряд вірного Нечая, Обдертого, Омелька, до сліз рідних тимошівців… Та що це, баба він?! Є ж шабля при боці! Навіть якщо реєстрове козацьке військо під владою посіпак Конєцпольського, він здатен захистити свою волю!

– Для того, аби довести своє лицарське слово, можу обґрунтувати, батьку, своє козацьке походження, на мою точку зору, більш старовинне, ніж у пана Славинського. То є єдине, що маю і чого у мене ніхто не зможе відібрати!

І спохмурнів Крутій. Бачив-бо – правду істинну мовить молодий хорунжий. Вірив йому, як вірив колись Федору Богуну, з котрим стільки разів пліч-о-пліч бився з ворогами в безлічі битв. Але що він міг зробити тепер? Цієї миті на нього знову, як і десятки разів раніше, навалилася дивна туга. Хіба він є полковником у Брацлавському полку? Такий, котрі були в Сагайдачного? Звичайно, ні! Ті мали перед собою лиш овіяного славою старого гетьмана, підкорялися лиш його слову і отримували славні перемоги, увіковічнюючи своє життя нарівні з прославленим Конашевичем. Що ж залишилося йому, Крутію?! Та й не лише йому. Хіба інші, принижені ординаціями старшини, можуть щось вирішувати таким чином, як вважають за потрібне? Відповідь була для полковника Крутія занадто однозначною