Артур Конан Дойль - Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

обернувся й зірвав з домовини віко. При світлі ліхтаря я побачив загорнуте в простирадло тіло й бліде, зморщене обличчя з жахливими, відьомськими рисами, довгим гострим носом і немовби скляними очима.

Баронет скрикнув, відсахнувся й припав до кам’яної домовини.

— Як ви про це довідалися?! — вигукнув він. І відразу розлючено додав: — Що вам до цього?

— Мене звуть Шерлок Холмс, — мовив мій друг. — Можливо, вам знайоме це ім’я. В усякому разі, мій обов’язок, як і обов’язок кожного громадянина, стояти на сторожі закону. А як на мене, відповідати вам доведеться за багато речей.

Сер Роберт розгнівано глипнув на нас, але тихий Холмсів голос і впевнена поведінка пом’якшили його гнів.

— Богом присягаюся, містере Холмсе, я нічого лихого не робив, — мовив він. — Усе нібито свідчить проти мене, але я просто не міг вчинити інакше.

— Я радий був би вам повірити, але боюся, що вам усе-таки доведеться пояснити це поліції.

Сер Роберт знизав широкими плечима:

— Гаразд, хай буде так. Ходімо до будинку. Там ви зможете самі у всьому переконатися.

За чверть години ми вже сиділи в кімнаті, яка, судячи з ряду начищених рушниць за склом, слугувала в старовинному будинку збройовою. Обстанова тут була досить затишна, і сер Роберт на кілька хвилин залишив нас самих. Коли він повернувся, з ним були ще двоє: молода красуня, яку ми вже бачили вдень у колясці, й невисокий чоловік із щурячим лицем і дратівливою обережністю в поведінці. Вираз подиву на їхніх обличчях свідчив, що баронет не встиг до ладу пояснити їм, що сталося.

— Це містер і місіс Норлет, — мовив сер Роберт, показавши рукою в їхній бік. — Місіс Норлет під своїм дівочим прізвищем Еванс кілька років служила покоївкою в моєї сестри. Я привів їх сюди, щоб краще пояснити вам своє становище. Це єдині люди, які можуть підтвердити мої слова.

— Чи треба це, сер?! Ви добре подумали, що робите?! — скрикнула жінка.

— Щодо мене, то я взагалі ні за що не відповідатиму, — мовив її чоловік.

Сер Роберт кинув на нього зневажливий погляд.

— Відповідатиму за все я, — сказав він. — А тепер, містере Холмсе, вислухайте головні факти. Вам, зрозуміло, добре відоме моє становище, бо інакше ви не опинилися б там, де я вас знайшов. Напевно, ви вже знаєте й про те, що я хочу виставити на дербі свого коня і від мого успіху багато що залежатиме. Якщо я виграю, то врятуюся. Якщо ж ні... то про це краще й не думати!

— Що ж, становище ваше зрозуміле, — мовив Холмс.

— Я цілком залежу від своєї сестри, леді Беатріс. Але всі знають, що ця садиба перебуває в її довічному володінні. Що ж до мене, то я добряче заплутавсь у лихварських тенетах. Тож уявіть собі, що сестра моя помирає й кредитори накидаються на моє майно, мов зграя стерв’ятників! Усе потрапляє до їхніх рук — моя стайня, мої коні, — все! І знаєте, містере Холмсе, моя сестра справді померла тиждень тому.

— І ви нікому про це не сказали?

— Що мені було робити? На мене чекало цілковите розорення. Якби я зміг приховати це хоча б на три тижні, все було б гаразд. Чоловік покоївки — оцей джентльмен — за професією актор. Тож нам, — цебто мені, — спало на думку, що він протягом короткого часу може виконувати роль моєї сестри. Для цього слід було лише виїздити щодня на прогулянку в колясці, а до сестриної кімнати ніхто не заглядав, крім покоївки. Розіграти все це було дуже просто. Сестра ж померла від водянки, на яку давно вже слабувала.

— Це має підтвердити судовий експерт.

— Її лікар теж підтвердить, що останні кілька місяців перебіг хвороби свідчив про швидкий кінець.

— І що ж ви робили далі?

— Її тіла не можна було залишати тут. Першої ж ночі ми з Норлетом перенесли його під старий колодязь, з якого ніколи не беруть воду. Але слідом за нами прибіг її спанієль і почав вити біля колодязя, тож я вирішив пошукати безпечнішого місця. Позбувшися спанієля, ми занесли тіло до склепу під каплицею. Я не бачу в цьому жодної зневаги чи блюзнірства, містере Холмсе. Я певен, що не образив цим пам’ять небіжчиці.

— Але вашої поведінки все одно не можна виправдати, сер.

Баронет роздратовано хитнув головою.

— Вам добре тут проповідувати, — сказав він. — Але на моєму місці ви б не так думали. Бачити, як усі твої надії руйнуються в останню мить, і не докласти жодного зусилля, щоб урятувати їх, неможливо. Як на мене, тут немає нічого недостойного — покласти сестрине тіло на деякий час в одну з домовин, у яких спочивають предки її чоловіка. Ми відкрили домовину, викинули з неї рештки, що там були, й поклали туди тіло моєї сестри, — саме так, як ви бачили. Викинуті рештки не можна було залишати в склепі так просто на підлозі. Ми з Норлетом забрали їх і спалили в печі у підвалі. Ось і вся моя історія, містере Холмсе, більш мені нічого додати.

Холмс кілька хвилин сидів у задумі.

— З вашої розповіді, сер, мені незрозуміло лише одне, — сказав він нарешті. — Якби кредитори забрали все ваше майно, хіба це могло б зірвати ваш виграш на перегонах і всі ваші надії на нього?

— Але ж кінь — теж частина майна. Що тоді було б із моєю ставкою? Напевно, його взагалі не виставили б на перегони. А мій головний кредитор, як на те, — найзапекліший мій ворог, отой негідник Сем Брюер, якого я колись відшмагав батогом біля Ньюмаркетського пустища. Невже ви думаєте, що він зласкавився б наді мною?

— Бачте, сер, — мовив Холмс, підводячись, — про цю справу треба все-таки повідомити поліцію. Моїм обов’язком було лише пролити на неї світло, і це я зробив. Що ж до морального боку вашого вчинку, то не мені вас судити. Скоро північ, Ватсоне, і як на мене, нам слід повертатися до нашого скромного прихистку...

Нині вже всім відомо, що ця неймовірна пригода для сера Роберта скінчилася навіть щасливіше, ніж він заслуговував. Шоскомбський Принц виграв дербі, а його власник заробив на цьому вісімдесят тисяч фунтів, тож кредитори, в полоні яких він перебував аж до кінця перегонів, дістали все