Артур Конан Дойль - Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

сповна і в сера Роберта залишилося ще досить грошей, щоб повернути собі добре ім’я у вищому світі. І поліція, й судовий експерт поблажливо поставилися до його вчинків і лише дорікнули йому за несвоєчасну реєстрацію смерті старої леді; хоча ця дивовижна пригода й кинула легку тінь на баронетову репутацію, вона анітрохи не зашкодила його кар’єрі, що обіцяє бути вдалою у такому поважному віці.

Відставлений фарбар[64]

Того ранку Шерлок Холмс був у меланхолійному, задумливому настрої. Щиро кажучи, його жвавій, діяльній натурі були притаманні такі разючі зміни.

— Ви бачили його? — спитав він.

— Ви маєте на увазі того дідка, що тільки-но вийшов від вас?

— Так, його.

— Авжеж, я зустрівся з ним біля дверей.

— Що ви думаєте про нього?

— Жалюгідна, нікчемна особа.

— Отож-бо й воно, Ватсоне. Жалюгідна й нікчемна. Але хіба все наше життя не жалюгідне й нікчемне? Хіба доля людини — не доля всього людства в мініатюрі? Ми до чогось прагнемо. За щось хапаємося. Але що врешті-решт зостається у наших руках? Тінь. Або гірше, ніж тінь, — страждання.

— Це один з ваших клієнтів?

— Можна назвати його й так. Його прислали до мене зі Скотленд-Ярду. Так само, як лікарі посилають, бува, невиліковних хворих до знахаря. Міркують вони так: «Самі ми більш нічого зробити не можемо, тож хворому однаково гірше не буде».

— Що ж із ним сталося?

Холмс узяв зі стола засмальцьовану візитну картку.

— Джозія Емберлі. В минулому, за його словами, — молодший партнер фірми «Брікфол і Емберлі», що виробляє малярське знаряддя. Ви могли бачити ці імена на коробках із фарбами. Він надбав невеликий капітал, покинув роботу у шістдесят один рік, купив у Люїшемі будинок і оселився там, щоб нарешті відпочити після довгих років невтомної праці. Кожен може сказати, що його майбутнє цілком забезпечене.

— Так, певна річ.

Холмс продивився свої нотатки на зовнішньому боці конверта.

— Пішов на спочинок 1896 року, Ватсоне. На початку 1897 року одружився з жінкою, на двадцять років молодшою за нього, — причому жінкою досить гарною, якщо фотографія правдива. Багатство, дружина, дозвілля — чого ще треба для спокійного щасливого життя? Але не минуло й двох років, як він перетворився на зламану й нещасну істоту, найжалюгідніше створіння під сонцем, у чому ви й самі могли переконатися.

— Але що з ним сталося?

— Давня історія, Ватсоне. Зрадливий друг і легковажна дружина. У цього Емберлі в житті було лише одне захоплення — шахи. Недалеко від нього в Люїшемі мешкає молодий лікар, такий же завзятий шахіст. Я занотував собі його ім’я: доктор Рей Ернест. Цей Ернест частенько бував у нього вдома, і природно, що між ним та місіс Емберлі зав’язалися досить близькі стосунки, — адже ви погодитеся, що наш нещасливий клієнт не може похвалитися привабливою зовнішністю, хоч би які були його душевні чесноти. Минулого тижня ця парочка втекла невідомо куди. До того ж невірна дружина прихопила з собою скриньку старого, де зберігалася добряча сума його заощаджень. Чи можна відшукати її? Чи можна повернути гроші? На перший погляд ця проблема дуже банальна, але для Джозії Емберлі вона має неабияку вагу.

— І що ж ви збираєтеся робити?

— Передусім, мій любий Ватсоне, нам треба вирішити, що робитимете ви. Адже ви знаєте, що я нині цілком заклопотаний тією справою з двома коптськими патріархами й саме сьогодні чекаю на її завершення. Я справді не можу знайти час, щоб поїхати до Люїшема, але докази, зібрані по свіжих слідах, мають особливу цінність. Старий Емберлі умовляв мене приїхати, як тільки міг, але я йому пояснив, чому не можу це зробити. То замість мене він готовий прийняти в себе вас.

— Тоді я до ваших послуг, — відповів я. — Правду кажучи, не думаю, що стану вам у великій пригоді, але радий буду зробити для вас усе, що тільки зможу.

Отак і сталося, що одного літнього дня я вирушив до Люїшема, навіть не підозрюючи, що менше ніж за тиждень про справу, яку їхав розслідувати, жваво заговорить уся Англія.

Був уже пізній вечір, коли я повернувся на Бейкер-стрит, щоб відзвітувати про свою подорож. Холмс спочивав у глибокому кріслі; з його люльки повільно вилися кільця їдкого тютюнового диму, очі були заплющені, — здавалося, що він дрімає, але варто було мені затнутися чи збитися в своїй розповіді, як його заплющені повіки зводились і двоє сірих очей, блискучих і гострих, пронизували мене своїм допитливим поглядом.

— Садиба містера Джозії Емберлі зветься «Затишок», — пояснював я. — Гадаю, вона зацікавила б вас, Холмсе. Цей будинок схожий на збіднілого аристократа, що змушений ховатися в юрмі простолюду. Вам відомі такі місця: одноманітні цегляні будинки, похмурі містечкові вулиці — і раптом посеред них такий собі острівець старовинної культури й затишку, цей давній будинок за високим, потрісканим від сонця муром, порослим лишайником та мохом, муром, що...

— Облиште поезію, Ватсоне, — суворо мовив Холмс. — Мені все зрозуміло: високий цегляний мур.

— Саме так. Я й не здогадався б, що це «Затишок», але, на щастя, запитав якогось роззяву, що курив поруч на вулиці. Я добре його запам’ятав. Цей чорнявий довгань із пишними вусами, схожий на вояка, у відповідь кивнув головою в бік одного з будинків і чомусь зміряв мене уважним, допитливим поглядом; це пригадалося мені трохи пізніше.

Тільки-но я ввійшов у ворота, як побачив містера Емберлі, що поспішав алеєю до мене. Ще вранці я помітив у ньому щось незвичайне, хоча й бачив його лише мигцем; але тепер, при денному світлі, його зовнішні риси здалися мені ще дивовижнішими...

— Я, звичайно, й сам це помітив, але мені цікаво, якими були ваші враження від нього, — зауважив Холмс.

— Він справляє враження людини, яку тягар турбот зігнув аж до землі. Спина його згорбилася, мов під важкою ношею. Але він не такий немічний, як здається спершу; плечі й груди в нього, як у велетня, хоча цю міцну статуру підтримує пара висохлих ніг.

— Лівий черевик у нього зморщений, а правий цілком новий.

— Я цього не помітив...

— Звичайно, ні. Але я помітив, що в нього штучна нога. Далі, будь ласка.

— Пасма сивого волосся вилися, мов змії, з-під старого бриля. Мене вразив розлючений, несамовитий вираз обличчя, поораного зморшками.

— Дуже добре, Ватсоне. Що він казав вам?