Гюстав Флобер - Виховання почуттів

Не довіряючи навіть сестрі-жалібниці, вона не залишала його й на секунду, зовсім не лягала спати. Знайомі, що розписувалися в швейцара, з глибокою пошаною питали про неї, а перехожі проймалися повагою, коли бачили, як багато соломи лежало на бруківці під вікнами.

Дванадцятого лютого о п'ятій годині почалося страшне кровохаркання. Черговий лікар попередив про небезпеку. Кинулись по священика.

Поки пан Дамбрез сповідався, дружина звіддалік із цікавістю дивилася на нього. Після того молодий лікар поставив шпанську мушку і далі стежив за хворим.

Лампи, заслонені меблями, нерівно освітлювали кімнату. Фредерік і пані Дамбрез, стоячи в ногах постелі, не зводили очей із мрущого. Біля віконної ніші півголосом розмовляли священик і лікар; сестра-жалібниця, стоячи навколішки, бурмотіла молитви.

Нарешті почулося хрипіння. Руки холонули, лице почало бліднути. Інколи він несподівано глибоко зітхав; зітхання ставали дедалі рідші; вихопилося кілька невиразних слів; він легенько зітхнув, тоді закотив очі, і голова боком упала на подушку.

Якусь хвилину всі стояли непорушно.

Пані Дамбрез наблизилась і спокійно, просто виконуючи обов'язок, закрила йому очі.

Потім вона розвела руки, звиваючись всією постаттю, як у нападі стримуваного розпачу, і вийшла з кімнати, спираючись на руки лікаря й сестри-жалібниці. За чверть години Фредерік піднявся до неї в спальню.

Там чулись незбагненні пахощі, які походили від тендітних вишуканих речей, що сповнювали кімнату. На постелі лежала чорна сукня, різко виділяючись на рожевому покривалі.

Пані Дамбрез стояла край каміна. Він не сподівався од неї надмірної скорботи, проте, гадаючи, що вона трохи засмучена, запитав співчутливо:

— Ти страждаєш?

— Я? Нітрохи!

Обернувшись, вона помітила сукню і стала її роздивлятися; тоді сказала, щоб він не стримувався:

— Пали, якщо хочеш! Ти ж у мене! — І глибоко зітхнула: — Боже милий! Яке полегшення!

Фредеріка здивував цей вигук. Цілуючи їй руку, він зауважив:

— Але ж нам не перешкоджали!

Цей натяк на безцеремонність їхніх любощів, видно, дошкулив пані Дамбрез.

— Ах! Ти ж не знаєш, які я робила йому послуги, яких мусила зазнавати тривог!

— Правда?

— Авжеж! Хіба можна було жити спокійно, бачачи завжди під самим носом оту байстрючку, оте дівчисько, що він привів у дім через п'ять років після одруження? Якби не я, він уже напевне задля неї вчинив би якесь безглуздя.

Потім вона розповіла йому про свої справи. За шлюбним контрактом вони окремо посідали кожен свої статки, її майно становило триста тисяч франків. Пан Дамбрез, на випадок своєї смерті, відписав їй п'ятнадцять тисяч ліврів річного прибутку разом із будинком. Але трохи пізніше він склав заповіт, згідно з яким передавав їй усю свою спадщину; вона оцінювала його статки, скільки це було можливо зробити зараз, більше ніж на три мільйони.

Фредеріка це ошелешило.

— Було за чим упадати, скажи? Зрештою, я також сприяла його збагаченню! Тож і захищала своє добро. А то Сесіль обдерла б мене до нитки, це було б несправедливо.

— Чому вона не приїхала побачитись із батьком? — поцікавився Фредерік.

Почувши це питання, пані Дамбрез пильно втупилась у нього, а тоді сухо відповіла:

— Не знаю. Мабуть тому, що безсердечна! О, я бачу її наскрізь! Зате вона не дістане від мене жодного су!

Але ж вона не обтяжувала її, в кожному разі після одруження.

— Оте мені ще одруження! — посміхнулася пані Дамбрез.

І вона взялася розповідати, що занадто носилась із тією дурепою, заздрісною, користолюбною, лукавою. «Всі вади батенька!» Вона ганила її дедалі більше. Не було створіння брехливішого, до того ще й немилосердного, черствого, мов каменюка. «Лиха людина, лиха!»

Схибити може всякий, навіть наймудріший. Допустилася хиби й пані Дамбрез, давши волю злості. Фредерік, сидячи навпроти неї в фотелі, міркував; все це його шокувало.

Вона встала і, підійшовши, легенько сіла йому на коліна.

— Тільки ти хороший! Я люблю лише тебе!

Вона дивилася на нього, серце її пом'якшало, через нервову реакцію виступили на очах сльози, і вона прошепотіла:

— Хочеш зі мною одружитися?

Спершу йому здалося, що він не розчув. Таке багатство приголомшило його. Вона голосніше спитала знову:

— Хочеш зі мною одружитися?

Нарешті він, усміхаючись, мовив:

— Ти сумніваєшся?

Потім його охопив сором, і, щоб якось загладити вину перед небіжчиком, він зголосився провести біля нього ніч. Але, ніяковіючи через такі добромисні почуття, він, ніби збайдужа, додав:

— Це, мабуть, виглядатиме пристойніше.

— Мабуть, і справді так, — погодилася вона, — перед слугами!

Ліжко зовсім висунули з алькова. Черниця стояла в ногах, при узголів'ї стояв священик, уже інший, високий худий чоловік, що скидався на іспанця, з виду фанатик. На нічному столику, застеленому білою серветкою, горіло три свічки.

Фредерік сів на стілець і став дивитися на небіжчика.

Обличчя було жовте, як солома; по куточках рота — сліди запеченої кривавої піни; голова пов'язана фуляром; лежав він у плетеній жилетці, зі срібним розп'яттям у руках, схрещених на грудях.

Скінчилося це життя, сповнене марноти! Скільки він їздив по канцеляріях, скільки підбивав рахунків, скільки справ залагоджував, скільки вислуховував звітів! Скільки теревенів, усмішок, поклонів! Адже він вітав Наполеона, козаків, Людовіка XVIII, 1830 рік, робітників, кожний уряд, так ніжно любив усяку Владу, що ладен був сам платити, аби тільки його купили.

Він залишив по собі лафортельський маєток, три промислові підприємства в Пікардії, ліс Крансе в департаменті Іонни, ферму під Орлеаном, цінне рухоме майно.

Так Фредерік перераховував його багатства, а вони ж повинні перейти до нього! Спершу він подумав, що «скажуть люди» про дарунок, який він піднесе своїй матері, про свої майбутні виїзди, про старого кучера їхньої родини, якого він зробить своїм швейцаром. Ліврея, звичайно, буде інша. У великій вітальні він влаштує свій робочий кабінет. Викинувши три стіни, на третьому поверсі можна розташувати картинну галерею. Внизу, можливо, знайдеться місце для турецької лазні. А на що б його використати Дамбрезову контору, оту неприємну кімнату?

Коли священик сякав носа або черниця розворушувала вугілля в каміні, марення його нагло обривалися. Але сама дійсність нагадувала про них: труп і досі лежав тут. Повіки небіжчика розтулилися, і зіниці, хоч вони й взялися темною липучою пеленою, дивилися з якимось нестерпно загадковим виразом. Фредерік наче бачив у них осуд собі і майже відчував докори сумління, бо ніколи не міг поскаржитися на цю людину, яка, навпаки… «Та годі! Старий негідник!» І він пильніше втуплював у нього погляд, щоб підбадьоритись, і подумки кричав йому: «Ну й що? Хіба я тебе вбив?»

Священик читав молитви, черниця, вклякнувши, дрімала; полум'я трьох свічок стало довше.

Уже дві години чулося глухе гримотіння возів, що тяглися до Критого ринку. Вікна посвітліли; проїхав фіакр,