Гюстав Флобер - Виховання почуттів

Через три дні Делор'є прийшов із списаним аркушем — призначеною для газети статтею, що являла собою відкритого листа пана Дамбреза, де той схвалював кандидатуру їхнього друга. Діставши підтримку консерватора й похвалу одного червоного, вона повинна була мати успіх. Як воно сталося, що капіталіст підписався під тим опусом? Адвокат, нітрохи не соромлячись, із власної ініціативи, показав своє писання спершу пані Дамбрез, якій воно видалося вельми влучним, і решту вона взялася влаштувати сама.

Фредеріка цей крок здивував, однак він схвалив його; а що Делор'є мав провадити переговори з паном Роком, то Фредерік розповів другові про свої взаємини з Луїзою.

— Наговори їм що завгодно: мовляв, діла мої геть розладнані і я влаштовую їх; вона ще досить молода, може почекати!

Делор'є поїхав, а Фредерік став дивитися на себе як на людину надзвичайно спритну. Взагалі він відчував повне, цілковите вдоволення. Радість від того, що він володіє багатою жінкою, нічим не затьмарювалася; його почуття були в повній гармонії з її середовищем. Тепер його життя зі всіх поглядів чудесне.

Мабуть, найприємніше було споглядати пані Дамбрез у її вітальні в товаристві кількох знайомих. Спостерігаючи, як вона ретельно дотримується пристойних манер, він уявляв її в інших позах; тим часом як вона холодно розмовляла з гостями, він згадував її любовне воркування; всілякі вияви уваги, що їх пожинала її доброчесність, втішали його, немов тієї шаноби заслужив він сам, аж інколи його поривало вигукнути: «Та я ж знаю її краще, ніж ви! Вона моя!»

Невдовзі їхні стосунки набули розголосу і стали чимось усіма визнаним. Пані Дамбрез цілу зиму возила Фредеріка по світських салонах.

Він майже завжди приїжджав раніше за неї, тож бачив, як вона входить: плечі оголені, в руці — віяло, в волоссі — перли. Вона зупинялася на порозі, вирисовуючись у дверях, неначе в рамі, й робила легкий нерішучий рух, примружувала очі, щоб узнати, чи він тут. Вертаючись із гостини, вона запрошувала його в свою карету, по шибках порощив дощ; перехожі, як тіні, плентали брудними хідниками; а вони, притиснувшись одне до одного, дивилися на все те байдуже, із зневажливим спокоєм. Приїхавши, під різними приводами він іще добру годину залишався у неї в кімнаті.

Пані Дамбрез віддалась йому головним чином із нудьги. Але ця остання спроба не повинна була піти намарне. Їй кортіло збудити в ньому жагучу любов, вона почала засипати його лестощами, догоджати йому.

Вона посилала йому квіти, вигаптувала для нього сидіння стільця; щоб кожен його вчинок будив про неї спомин, подарувала йому портсигар, чорнильницю, силу-силенну всіляких дрібничок щоденного вжитку. Спершу ці запобігання зачаровували його, та незабаром стали здаватися цілком природними.

Вона сідала в фіакр і, доїхавши до якогось пасажу, відсилала його, а сама простувала далі пішки, з протилежного боку виходила на тротуар і, тулячись попід мурами, з подвійною вуаллю на обличчі, добиралася до вулиці, де Фредерік, що вже стояв на чатах, швидко брав її під руку і приводив до себе. Він одпускав своїх двох лакеїв, а швейцара спроваджував з якимись дорученнями; вона озиралася довкола; боятися не було чого, і вона полегшено зітхала, як той вигнанець, що знову побачив батьківщину. Удача надала їм сміливості. Їхні побачення почастішали. Якось увечері вона раптом з'явилась до нього в бальному вбранні. Такі сюрпризи могли бути небезпечні; він покартав її за необачність; до того ж вона справила на нього прикре враження. Відкритий корсаж надто оголював її худющі груди.

Тут він збагнув те, що приховував од себе, — чуттєве розчарування в ній. І все-таки він прикидався палко закоханим; але щоб викликати пристрасть, йому доводилося будити в пам'яті образ Розанетти або пані Арну.

Завдяки цій млявості почуттів голова його залишалася цілком вільною, і він, як ніколи досі, прагнув посісти високе становище в світі. Оскільки в нього така опора, то, принаймні, потрібно з неї скористатися.

Якось уранці, в середині січня, до нього в кабінет зайшов Сенекаль і у відповідь на здивований вигук сказав, що він тепер секретар Делор'є. Він навіть передав йому листа. У ньому були добрі новини, а проте адвокат картав його за недбальство; слід було приїхати самому.

Майбутній депутат відказав, що вирушить туди післязавтра.

Сенекаль не висловив своєї думки про його кандидатуру. Говорив він про себе та становище в країні.

Хоч би яке воно було невтішне, воно його радувало, бо йшлося до комунізму. По-перше, сам уряд веде до того, оскільки з кожним днем дедалі більшає справ, якими орудує сама держава. Що ж до власності, то конституція сорок восьмого року, попри свої слабості, не надто жалувала її в ім'я загального добра; відтепер держава може брати все, що вважає для себе придатним. Сенекаль заявив, що він за міцну владу, і Фредерік почув у його речах перебільшений відгук своїх власних слів — того, що він казав Делор'є. Республіканець уже навіть громив неспроможність мас.

— Робесп'єр, захищаючи права меншості, віддав Людовіка Шістнадцятого на суд Конвенту і врятував народ. Наслідки діла узаконюють його. Диктатура інколи неминуча. Хай живе тиранія, якщо тільки тиран чинить добро!

Розмова тривала довго, і на відході Сенекаль признався (може, це й була мета його візиту), що Делор'є дуже занепокоєний Дамбрезовою мовчанкою.

Але пан Дамбрез був хворий. Фредерік навідував його щодня, — він, як людина близька, мав доступ до хворого.

Відставка генерала Шангарньє вельми стривожила капіталіста. Того ж вечора у нього почалася гарячка і так душило в грудях, що він не міг улежати. Після п'явок відразу полегшало. Сухий кашель минув, дихання стало спокійніше, а за тиждень він, ковтаючи бульйон, сказав:

— Ну, пішло на покращання! Але я трохи не вирушив був у далеку дорогу!

— Без мене не можна! — вигукнула пані Дамбрез, даючи зрозуміти, що вона не змогла б його пережити.

Замість відповіді він поглянув на неї та її полюбовника з якоюсь дивною посмішкою, що поєднувала воднораз і покірливість долі, і поблажливість, і глузливість, і навіть ніби жарт, майже веселий натяк.

Фредерік хотів їхати в Ножан, пані Дамбрез була проти, і він то пакував, то розпаковував валізи, залежно від того, загострювалась хвороба чи відпускала.

Раптом у пана Дамбреза пішла кров горлом. «Князі науки», що лікували його, не сказали нічого нового. Ноги хворого напухли, кволість побільшилась. Кілька разів він виявляв бажання побачити Сесіль, що перебувала на другому кінці Франції разом із чоловіком, якого місяць тому було призначено збирачем податків. Банкір велів конче викликати її. Пані Дамбрез написала три листи й показала їх