Стівен Кінг - Аутсайдер

  5

На той час як вони дістались оселі Болтонів у Мерісвіллі, була майже третя дня, і спека довбала по голові, наче той молот. Вони згуртувалися в маленькій вітальні, і кондиціонер (такий старий вікнотрус, що, на думку Ралфа, його давно вже треба було відправити на пенсію) з усіх сил намагався справитися з такою кількістю розпечених тіл. Клод сходив на кухню й приніс пінопластовий холодильник із бляшанками кóли.

— Якщо ви сподівалися на пиво, то вам не пощастило, — сказав він. — Я його вдома не тримаю.

— То нічого, — озвався Гові. — Не думаю, що хтось із нас вживатиме алкоголь, допоки ми не владнаємо цієї справи — в міру спромоги. Розкажіть нам про події минулої ночі.

Болтон глянув на матір. Вона склала руки на грудях і кивнула.

— Ну, — почав він, — як пригадаю, то нічо’ такого особ­ливого й не сталося. Я пішов спати після вечірніх новин, як і завжди, і тоді ще нормально почувався…

— Химині кури, — втрутилася Лаві. — Ти сам не свій відтоді, як приїхав. Неспокійний… — вона обвела поглядом компанію, — апетит стеряв… уві сні говорить…

— Ма’, ти хочеш, щоби я розповідав, чи сама все розкажеш?

Вона махнула рукою, щоб він продовжував, і сьорбнула кóли.

— Ну, то вона правду каже, — визнав Болтон, — та я б не хотів, щоб про це дізналися мої хлопці з роботи. Охоронці в таких закладах, як «Прошу, джентльмени», мають бути не з полохливих, самі розумієте. Та я трохи теє, нервував. Але геть не так, як минулої ночі. Учора все було інакше. Я прокинувся близько другої, від паскудного такого сну, і встав, щоб замкнути двері. Коли я тут, то ніколи їх не замикаю, хоч і наказую те мамі, коли вона лишається сама, як о шостій ідуть соціальні помічники з Плейнвілла.

— Що вам снилося? — спитала Голлі. — Не пригадуєте?

— Що хтось був у мене під ліжком, лежав там і дивився вгору. Більш нічого не пам’ятаю.

Голлі кивнула, щоб Клод розповідав далі.

— Перед тим як замкнути вхідні двері, я вийшов на ґанок роззирнутися й помітив, що койоти чогось не виють. Зазви­чай вони виють, як не в себе, щойно місяць з’явиться на небі.

— Виють, як нікого поруч немає, — сказав Алек. — Інакше замовкають. Як цвіркуни.

— Як добре подумати, то цвіркунів я теж не чув. А в мами на задвірку їх завжди повно. Я повернувся в ліжко, але заснути не міг. Згадав, що не позамикав вікон, і знов устав. Шпінгалети в нас риплять, і ма’ прокинулась. Спитала, що я там роблю, а я відказав, щоб спала далі. Потім заліз у ліжко й мало собі не закуняв… тоді вже була за щось там третя… коли згадав, що не замкнув вікна у вбиральні, того, що над ванною. Спало на думку, що крізь нього вже може хтось лізти, тож скочив і побіг перевіряти. Знаю, тепер це на маячню скидається, але…

Він поглянув на гостей і побачив, що жоден із них не всміхається і не корчить скептичних мін.

— Гаразд. Гаразд. Певно, як ви аж сюди приїхали, то не вважаєте це за маячню. Ну, я перечепився об мамин бісів пуфик, і цього разу вона остаточно прокинулася. Спитала, чи до нас ніхто не лізе, і я сказав, що ні, але краще їй лишатись у своїй кімнаті.

— А я все одно не лишилася, — благодушно заявила Лаві. — Ніколи на чоловіків не зважала, окрім свого благовірного, а він уже давно на тому світі.

— У ванній нікого не було, ніхто не ліз крізь те віконце, та мене охопило відчуття… передати вам не можу, яке сильне… що надворі й досі хтось є, ховається та вичікує на першу ж нагоду.

— Уже не під ліжком? — спитав Ралф.

— Ні, я там одразу перевірив. Божевілля, ясна річ, але… — Клод помовчав. — Я так і не заснув до світанку. Ма’ мене розбудила і сказала, що вже час їхати в аеропорт, вас зустрічати.

— Не будила, скільки могла, — сказала Лаві. — Ось чому я так і не зробила бутиків. Хліб лежить на холодильнику, і коли я по нього тягнуся, то захекуюсь.

— І як ви зараз почуваєтесь? — спитала Голлі в Клода.

Він зітхнув і потер щоку — почулося шкряботіння щетини об долоню.

— Якось не при собі. У бабая я припинив вірити приблизно в той самий час, коли і в Санта-Клауса, але зараз почуваюся погано, мов параноїк. Так само, як коли на кокаїні сидів. То цей чоловік на мене полює? Ви справді так вважаєте?

Він по черзі зазирнув кожному у вічі. Відповіла йому Голлі.

— Я так вважаю, — сказала вона.

  6

Вони замислились і трохи помовчали. Тоді заговорила Лаві:

— El Cuco, так ти його назвала? — спитала вона Голлі.

— Так.

Стара закивала, постукуючи набряклими від артриту пальцями по кисневому балону.

— Коли я була малою, мексиканські дітлахи називали його Cucuy, а англо-американські — Кукі, Чукі або просто Чук. У мене навіть ‘люстрована книжка малася про цього паразита.

— Ручаюся, що в мене була така сама, — сказав Юн. — Abuela подарувала. Велетень з єдиним великим червоним вухом?

— Sí, mi amigo [230], — Лаві дістала сигарети й запалила собі одну. Випустила дим, закашлялась і повела далі: — У тому оповіданні було три сестри. Молодша готувала, прибирала і виконувала всю хатню роботу. Дві старші були ліниві й постійно з неї глузували. Тоді прийшов El Cucuy. Двері були замкнені, але він прикинувся їхнім papi, тож дівчата його впустили. Він забрав старших сестер, щоб їх провчити. А хорошу, яка тяжко працювала, залишив таткові, який сам-один ростив дівчат. Пам’ятаєш?

— Авжеж, — сказав Юн. — Казки з дитинства не забуваються. За тою оповідкою El Cucuy мав би бути позитивним персонажем, але я тільки й пам’ятаю, як лякався, коли він тягнув дівчат до себе в гірську печеру. Las niñas lloraban y le rogaban que las soltara. Малі дівчатка плакали і благали, щоб він їх відпустив.

— Так, — сказала Лаві. — І, врешті-решт, він таки відпустив, і погані дівчатка помінялися на краще. Це за версією тої книжки з казками. Але справжній cucuy ніколи не відпуска’ дітей, скі’ки б вони не плакали й не благали. Ви всі це знаєте, правда? Бачили, на що він здатен.

— Отже, ви теж у це вірите, — сказав Гові.

Лаві стенула плечима.

— Як кажуть, quien sabe? [231] Чи вірила я колись в el chupa­cabra? [232] Чи як старі los indios [233] називають того козосмока? — Лаві хмикнула. — Не більше вірю, ніж у снігову людину. Та все одно у світі є багато дивного. Колись, це було на Страсну п’ятницю в церкві Святого причастя на Ґалвестон-стрит, я бачила, як статуя Діви Марії плаче кривавими слізьми. Ми всі те бачили. Згодом отець Джоукім сказав, що їй на обличчя натекла іржа з карниза, та ми всі знали, що це не так. Й отець теж знав. По очах було видно, — вона перевела погляд на Голлі. — Ти