Стівен Кінг - Аутсайдер

покіт, а по ньому — інвалідний візочок, у якому сиділа огрядна пані з екстравагантним ореолом білого волосся. На колінах вона тримала невеликий зелений балон із киснем, від якого до канюлі в носі піднімалась пластикова трубка.

— Клоде! Чого ти париш людей на спеці? Як треба їхати, то поїхали. Уже на полуднє.

— Це моя мати, — представив Клод. — Ма’, це детектив Андерсон, що брав у мене свідчення в справі, про яку я тобі розказував. З рештою сам щойно познайомився.

Гові, Алек і Юн відрекомендувалися старій пані. Голлі була остання.

— Дуже приємно з вами познайомитися, місіс Болтон, — сказала вона.

Лаві засміялася.

— Ну, подивимося, чи ти не зміниш думки, як пізнаєш мене ближче.

— Піду розвідаю щодо прокату, — мовив Гові. — Мабуть, це та автівка, що стоїть біля виходу.

Він показав на темно-синій кросовер середніх розмірів.

— Я поїду на мінівені, показуватиму дорогу, — сказав Клод. — Ви без проблем за мною встигатимете, бо машин на Мерісвіллській трасі зараз небагато.

— Серденько, не хочеш проїхатися з нами? — спитала в Голлі Лаві Болтон. — Складеш старій компанію.

Ралф гадав, що Голлі відмовиться, але та одразу погодилася.

— Одну секундочку.

Поки Клод стежив, як мати розвертає візок і заїжджає покотом у салон, Голлі поманила очима Ралфа, і детектив пішов за нею до «Кінґ Ейра». Маленький літак уже стояв на зльоті, і спершу Ралф не розчув запитання Голлі. Тож нахилився ближче.

— Що мені їм казати, Ралфе? Бо ж вони напевно спитають, з якою метою ми приїхали.

Він замислився, тоді відповів:

— То розкажи їм про найголовніше.

— Вони мені не повірять!

Ралф оскалився.

— Голлі, як на мене, з невірою ти дуже добре вправляєшся.

  3

Як і більшість колишніх в’язнів (принаймні тих, які не бажають ризикувати власною свободою), Клод Болтон вів свій «додж компеніон» рівно на п’ять миль на годину нижче за дозволений ліміт швидкості. Хвилин за тридцять їзди він завернув до «Індіанського мотелю і кафе». Вийшов з автівки і, мало не просячи вибачення, заговорив до Гові, який сидів за кермом орендованого автомобіля:

— Сподіваюся, ви не проти трохи перекусити. Моїй ма’ інколи зле стає, як вона вчасно не поїсть, а часу наробити бутиків не було. Я боявся, що ми вас проґавимо, — він стишив голос, наче ділився стидким секретом: — Це все через рівень цукру в крові. Як він понижується, то в ма’ голова паморочиться.

— Не сумніваюся, що нам усім не завадить перекусити, — відповів Гові.

— Та історія, яку оповіла пані…

— Чом би нам не обговорити її, коли вже дістанемось до вас додому, Клоде? — запропонував Ралф.

Клод кивнув.

— Так, певно, буде ліпше.

У кафе стояв запах (і не сказати, щоб неприємний) жиру, бобів і смаженого м’яса. Із джукбокса линув голос Ніла Даймонда, який співав «Я є, сказав я» іспанською [223]. За шинквасом було розписано меню фірмових (хоч і не дуже) страв. Над кухонним віконцем висіла спотворена фотографія Доналда Трампа. Біляве волосся зафарбували в чорний колір, а також домалювали косу гривку та вуса. Під знімком було друкованими літерами написано: «Yanqui vete a casa». Янкі, йдіть додому. Спершу Ралф здивувався — зрештою, Техас був штатом республіканців, яких іще пошукати, але потім пригадав, що в такій безпосередній близькості від кордону білі становили як не меншину, то щось схоже.

Вони всілися в глибині зали, Алек і Гові — за стійкою на двох, решта — за більшим обіднім столиком неподалік. Ралф замовив собі бургер, Голлі — салат, що, як виявилося, в основ­ному складався із зів’ялого листя айсбергу, а Юн і Болтони зупинили свій вибір на мексиканській кухні: обрали по тако, бурито й емпанаді. Офіціантка, нікого не спитавши, грюкнула по столу графином із солодким чаєм.

Лаві Болтон роздивлялася Юна своїми блискучими, мов у пташки, очима.

— То кажете, ваше прізвище Сабло? Дивина яка.

— Так, однофамільців у мене небагато, — відповів Юн.

— По той бік кордону народилися чи вже в Штатах?

— Громадянин за місцем народження, мем, — сказав Юн. Половина добре начиненого тако зникла за один укус. — У другому поколінні.

— От і молодець! Зроблений у США! Коли я ще мешкала на півдні, до одруження, то знала одного Оґустина Сабло. Він розвозив хліб на вантажівці в Ларедо і Нуево-Ларедо. Як проїжджав повз наш дім, то ми із сестрами здіймали крик за тими churro éclairs [224]. То ти йому не родич, я правильно розумію?

Не сказати, щоб Юн зашарівся, та оливкова шкіра на обличчі все одно трохи потемнішала, і він кинув на Ралфа здивований погляд.

— Так, мем, то мав бути мій papi [225].

— Ой, чи не тісний світ? — вигукнула Лаві й засміялася.

Сміх перейшов у кашель, а від кашлю вона стала задихатися. Клод так сильно стукнув її по спині, що канюля вилетіла з носа й упала на тарілку.

— Ох, синку, диви-но, — сказала вона, як трохи відхекалася. — Тепер маю бурито із соплями, — вона вставила назад канюлю. — І хай йому грець. З мене вийшло, у мене й повернеться. Невеликий збиток.

І взялася наминати страву. Ралф засміявся, а слідом за ним — і решта. Навіть Гові з Алеком зареготали, хоч і пропустили більшість казусу. На мить Ралф загадався про те, як сміх об’єднує людей, і зрадів, що Клод прихопив із собою матусю. Стара була бомбезна.

— Тісний світ, — повторила вона. — Так і є.

Лаві похилилася вперед, й об’ємні груди відсунули тарілку. Стара так само позирала на Юна яскравими пташиними очима.

— Знаєш ту історію, що вона нам оповіла?

Місіс Болтон перевела погляд на Голлі, яка трохи насуплено колупалася в своєму салаті.

— Так, мем.

— І ти в це віриш?

— Не знаю. Я… — Юн стишив голос. — Певно, так.

Лаві кивнула й сама понизила тон:

— Бачив колись парад у Нуево? Processo dos Passos [226]? Може, у дитинстві?

— Sí, señora [227].

Лаві заговорила ще тихіше:

— А як щодо нього? Farnicoco? Його бачив?

— Sí, — відповів Юн.

І хоч Лаві Болтон мала шкіру білу, мов сніг, Ралф помітив, як Юн без задньої думки перейшов на іспанську. Лаві мовила ще тихіше:

— Кошмари після нього снилися?

Юн завагався, тоді відповів:

— Sí. Muchas pesadillas [228].

Жінка відхилилася — вдоволена, проте похмура. Вона поглянула на Клода.

— Уважно слухай, що ці люди тобі скажуть, синку. Здається мені, ти доскочив лиха, — вона підморгнула Юнові, та без гумору, із серйозним виразом. — Muchos [229].

  4

Коли маленький караван виїхав назад на шосе, Ралф спитав у Юна про processo dos Passos.

— Це парад на Страсному тижні, — відповів Юн. — Церква його не те щоб не схвалює, та дивиться крізь пальці.

— Farnicoco? Це те саме, що El Cuco Голлі?

— Гірше, — сказав Юн. Вигляд у нього був невеселий. — Навіть гірше за того