Стівен Кінг - Аутсайдер

чистого, якщо вірити на слово продавцеві. Судячи з того, як зараз почувався Джек, лежачи на цій мізерній подобині ліжка (він навіть не розглядав варіант залазити під покривало, бозна-що там повзало на простирадлах), то ця заява була обґрунтована. Невдовзі після півночі, коли здавалося, що поїздка ніколи не скінчиться, він зробив усього парочку дрібних понюшок і тепер почувався так, наче більше ніколи не засне — а точніше так, наче міг перекласти покрівлю на якомусь даху, а потім ще й п’ять миль пробігти. Зрештою сон таки прийшов, хоч був тривожним і сповненим жахіть про матір.

Джек прокинувся по полудні, і в кімнаті вже стало нестерпно гаряче попри жалюгідну пародію на кондиціонер. Детектив пішов у туалет, подзюрив і спробував оглянути свій судомний зашийок. Не вийшло — може, то було й на краще. Він повернувся в кімнату і присів на ліжко, щоб одягнути черевики, та знайшов тільки один. Коли став намацувати другий, хтось уклав черевик просто йому в руку.

— Джеку.

Госкінз завмер, руки вкрилися гусячою шкірою, а короткі волосини на потилиці стали сторчма. Чоловік, який сидів у його душовій кабінці у Флінт-Сіті, тепер лежав під ліжком, мов ті чудовиська, що Джек їх так боявся в дитинстві.

— Послухай мене, Джеку. Зараз я тобі розповім, що саме ти мусиш зробити.

Коли голос нарешті припинив давати вказівки, Джек збагнув, що біль у шиї (кумедно, але майже так само він називав свою дружиноньку — головним болем) зник. Ну… майже. І заходи, що він їх мав ужити, видавалися простими, хоч і дещо радикальними. І гаразд, бо Джек був майже певен, що зможе вийти сухим із води, а спинити годинник Андерсона — то чисте задоволення. Урешті-решт, саме Андерсон був головним докучником. Старий містер Присуду-не-маю сам накликав собі таку долю. Інших, звісно, шкода, але Джек у цьому не винен. Це Андерсон їх за собою потягнув.

— Діло вакса — сказала плакса, — пробурмотів Госкінз.

Натягнувши черевики, він опустився навколішки й зазирнув під ліжко. Пилу там багато назбиралося, і місцями він був наче стертий, та окрім бруду — нічого. І це було добре. У Джека відлягло від серця. У тому, що гість тут дійсно був, Джек не сумнівався. Так само він не сумнівався, що на пальцях, які вклали йому в руку черевик, було витатуйоване слово «НІЯК».

Біль в опіку стишився до глухого бурмотіння, у голові прояснилося, і Джек вирішив чогось перекусити. Мабуть, стейк із яєчнею. На нього чекала нелегка робота, тож треба набиратися сил. Людина не проживе на самих амфетамінах і понюшках. Без їжі й під спекотним сонцем він може знепритомніти, а тоді вщент обгорить.

До речі, про сонце: надворі промені, мов кулаком, ударили йому в обличчя, а шию попередливо заломило. Джек із розпачем збагнув, що в нього закінчився сонцезахисний спрей, і він забув крем з алое вера. Імовірно, щось таке мають продавати в кафе при мотелі, разом з іншим дріб’язком, який викладають біля кас у таких закладах: футболки, бейсболки, компакт-диски з музикою кантрі й сувеніри від племені навахо, вироблені в Камбоджі. Поміж того мотлоху мають знайтися предмети першої необхідності, бо найближче місто було…

Джек прикипів на місці, випроставши руку до дверей у кав’ярню, позираючи крізь запилену шибку. Там сиділи вони. Андерсон і його весела братія придурків, разом із тою худорлявою жінкою з сивуватою гривкою. Була ще стара карга в інвалідному візочку й мускулистий чоловік із чорним коротким волоссям та еспаньйолкою. Карга над чимось зареготала, потім закашлялась. Джек навіть знадвору чув цей сміх — наче бісів трактор на першій передачі. Чоловік з еспань­йолкою кілька разів стукнув її по спині, і тоді вже засміялась уся компанія.

«Буде вам не до сміху, коли я за вас візьмуся», — подумав Джек. Та насправді було добре, що вони сміялися. Інакше могли б його помітити.

Він відвернувся, намагаючись зрозуміти, що він щойно побачив. Думав не про реготливу компанію, до цього Джеку діла не було, а про те, що коли Еспаньйолка простягнув руку до спини Візочка, то на пальцях показалася татуха. Шибка була запилена, синє чорнило — вицвіле, але Джек знав, що там написано: НІЯК. Як цей чоловік так швидко перебрався з-під його ліжка у кав’ярню — Джек Госкінз навіть не наважувався таке в себе запитати. На нього чекала робота, і цього було достатньо. Позбутися раку, що розповзався його шкірою, — то тільки половина справи. Позбутися Ралфа Андерсона — її друга половина, і це завдання Джек виконає навіть дуже радо.

Старий містер Присуду-не-маю.

  2

Плейнвіллський аеродром розташувався в переліску на околиці однойменного змарнілого маленького міста, що він його обслуговував. Єдина посадкова смуга здалася Ралфу страхітливо короткою. Щойно колеса торкнулися землі, пілот на повну витиснув гальма, і всі незакріплені предмети в салоні полетіли шкереберть. Літак зупинився на жовтій лінії в кінці вузької гудронової доріжки, не більше як за тридцять футів [222] від рівчака з бур’янами, водостоєм і бляшанками з-під «Шайнера».

— Ласкаво просимо в нікуди, — зауважив Алек, коли «Кінґ Ейр» приторохтів до каркасно-панельного термінала, який, здавалося, від першого ж відчутного пориву вітру міг розвалитися. На них уже чекав запилюжений мінівен «додж». Ралф розпізнав у ньому модель «компеніон», облад­нану для інвалідних візків, а вже потім помітив відповідну позначку на номерних знаках. Біля мінівена стояв Клод Болтон, високий і м’язистий, у вицвілих джинсах, синій робочій сорочці, стоптаних ковбойських черевиках і бейс­болці з логотипом «Техаських рейнджерів».

Ралф першим вийшов з літака й простягнув Болтону руку. Клод секунду повагався, тоді потис. Ралф збагнув, що не зміг утриматися й кинув погляд на збляклі літери на пальцях чоловіка: НІЯК.

— Дякую, що не ускладнив ситуації, — сказав Ралф. — Ти не мусив із нами співпрацювати, тож я ціную твою згоду.

Він представив решту. Голлі останньою потисла Клоду руку й мовила:

— Це татуювання у вас на пальцях… воно про пияцтво?

«Ось воно, — подумав Ралф. — Той фрагмент головоломки, що я ним забув поділитися».

— Так, мем, ваша правда, — Болтон говорив, наче переповідав добре засвоєний і вподобаний урок. — Великий парадокс, як це називають на зборах «АА». Я вперше почув про нього у в’язниці. Мушу пити, але ніяк не можна.

— У мене так само із сигаретами, — сказала Голлі.

Болтон вишкірився, і Ралф загадався — як дивно, що саме найменш товариська людина з їхньої невеличкої компанії зуміла знайти до Болтона підхід. Не те щоб Клод дуже нер­вував, просто поводився сторожко.

— Так, мем, сигарети — це важко. І як ваша боротьба?

— Майже рік до рук не брала, — відповіла Голлі, — та боротьба триває день у день. Мушу і ніяк. Мені подобається.

Вона що, від самого початку знала, що означають ці слова? Цього Ралф визначити не міг.

— Єдиний спосіб дати раду парадоксу «мушу-ніяк» — це заручитися підтримкою вищих сил, тож я так і зробив. І ще тримаю під рукою свій медальйон тверезника. Мене навчили так — як закортить хильнути, треба сунути до рота цей медальйон. Якщо розтане — можеш пити.

Голлі всміхнулася — тою сяйливою усмішкою, що так полюбилася Ралфу.

Тут відчинилися бічні дверцята мінівена, і з них із тріском виїхав іржавий