Стівен Кінг - Аутсайдер

сам обожнюю «Техаського Піта» [218], та чоловік вливав у себе стільки соусу, що мене аж дрижаки пробирали. А щодо іншої справи, у якій мав свідчити лейтенант Сабло, то помічник окружного прокурора був мені винен.

— Можна поцікавитись — за що? — спитав Ралф.

— Ні, — відказав Гові, усміхаючись так широко, що було видно кутні зуби.

Треба було згаяти трохи часу, тож усі четверо сиділи в маленькій залі очікування (нічого такого масштабного, як-от основна пасажирська зала аеропорту) і дивилися, як злітають і сідають літаки. Гові мовив:

— Коли я вчора приїхав додому, то заліз в інтернет і почи­тав про допельгангерів. Бо таким є і наш чужинець, хіба ні?

Голлі стенула плечима.

— Слово не гірше за інші, — відказала вона.

— Найвідоміший вигаданий двійник — це персонаж з оповідання Едґара Аллана По. Називається «Вільям Вілсон».

— Джинні його знала, — сказав Ралф. — Ми про нього говорили.

— Але й у реальному житті їх було предостатньо. Таке враження, що сотні. Разом із допельгангером «Лузітанії» [219]. Там була пасажирка на ім’я Рейчел Візерз, їхала першим класом, і кілька людей бачили на кораблі жінку, як дві краплі схожу на неї, навіть із таким самим сивим пасмом у волоссі. Одні казали, що двійниця подорожує третім класом. Інші — що вона з персоналу. Міс Візерз й один джентльмен, її друг, вирушили на пошуки і, за легендою, побачили її за кілька секунд до того, як у правий борт врізалася торпеда від німецької субмарини. Міс Візерз померла, а джентльмен вижив. Він назвав її допельгангера «провісником лихої долі». Французький письменник Гі де Мопассан якось зустрів свого допельгангера, гуляючи паризькими вуличками, — той самий зріст, волосся, очі, вуса, акцент.

— Ну, це ж французи, — мовив Алек, стенувши плечима. — Чого від них чекати? Мопассан, певно, пригостив його келихом вина.

— Найвідоміший випадок стався в Латвії 1845 року, у жіночій школі. Учителька писала щось на дошці, коли до класної кімнати ввійшов її абсолютний двійник. Жінка стояла поряд з учителькою і відтворювала кожен її рух, тільки без крейди. А тоді вийшла. Це бачили дев’ятнадцять учениць. Чи не диво?

Ніхто не відповів. Ралф думав про повну черв’яків канталупу, про сліди, які зникають, і про те, що сказав мертвий друг Голлі: «Всесвіту краю немає». Певно, декому ця фраза видається оптимістичною, навіть красивою. Але в Ралфа, який усе своє робоче життя покладався на самі лише факти, вона викликала тільки жах.

— Ну, я гадаю, що це диво, — трохи невдоволено мовив Гові.

Заговорив Алек:

— Скажи мені от що, Голлі. Якщо цей хлоп поглинає думки та спогади своїх жертв, коли набуває їхніх облич… мабуть, через таке собі містичне переливання крові, так от, чому він не знав, де розташовано найближчий травмпункт? А потім — Віллов Рейнвотер, водійка таксі. Мейтленд знав її з дитячої баскетбольної програми в Молодіжній, але той чоловік, якого вона везла до Даброу, поводився так, наче ніколи її не бачив. Не звертався до неї як до Віллов чи міз Рейнвотер. Називав її «мем».

— Я не знаю, — Голлі явно розсердилася. — Усе, що мені відомо, я прочитала «на льоту», буквально, бо читала в літаках під час перельоту. Усе, що я можу, — це робити припущення, а я від них втомилася.

— Може, це щось на зразок швидкісного читання, — сказав Ралф. — Такі читачі дуже пишаються своїм умінням від палітурки до палітурки долати величезні книжки за раз, але і вхоплюють вони хіба що головну ідею. Як попитати їх докладно, то подробиць вони не пригадають, — він зупинився, потім продовжив: — Принаймні так каже моя дружина. Вона ходить до книжкового клубу, і там є одна пані, яка надміру хизується своїми читацькими здібностями. Джинні від цього просто скаженіє.

Вони дивилися, як команда техобслуговування заправляє пальним літак «Кінґ Ейр», а два пілоти виконують свій передполітний обхід. Голлі витягла айпед і взялася читати (Ралф помітив, що вона й сама досить швидко просувається текстом). За чверть десята на крихітній парковці «Ріґал» зупинився «субару форестер», і з нього вийшов Юн Сабло. Не відриваючись від розмови по мобілці, він накинув на плече камуфляжний рюкзак. Зайшовши в зал очікування, Сабло поклав слухавку.

— Amigos! Cómo están? [220]

— Добре, — підводячись, відповів Ралф. — Нумо вже висуватися.

— Це я з Клодом Болтоном розмовляв. Він зустріне нас в аеропорту Плейнвілла. Це десь за шістдесят миль від Мерісвілла, де він мешкає.

Алек підняв брови.

— Чого йому заманулося? — спитав він.

— Бо непокоїться. Каже, що мало спав минулої ночі, з дюжину разів прокидався й засинав, почувався так, наче за його будинком хтось стежить. Сказав, що це йому нагадало перебування у в’язниці, коли всі знали, як має щось статись, та ніхто не знав, що саме, тільки що буде кепсько. Сказав, його мати теж морозом усипає. Спитав мене, що саме відбувається, а я сказав, що як приїдемо, то все розповімо.

Ралф звернувся до Голлі:

— Якщо цей чужинець таки існує і якби він був неподалік від Болтона, то чи міг би Болтон відчувати його присутність?

Замість того щоби знову заперечувати на прохання робити здогадки, вона тихо, але дуже ствердно відповіла:

— Я в цьому не сумніваюся.

Bienvenidos a Tejas [221]

  26 липня

  1

Двадцять шостого липня, близько другої ранку, Джек Госкінз перетнув кордон Техасу та зняв номер у задрипаному «Індіанському мотелі», щойно на сході показалися перші сонячні промені. Розрахувавшись із заспаним клерком за тиждень наперед (і скориставшись «мастеркардом» — єдиною карткою, на якій ще лишилися гроші), він попросив собі номер у дальньому кінці занедбаної будівлі.

Кімната пропахла алкоголем і застояним сигаретним димом. На провислому ліжку — обшарпане покривало, наволочка на подушці — жовта від старості, чи від поту, чи від того й другого разом. Джек присів на єдиний у кімнаті стілець і поспіхом та без особливого інтересу переглянув текс­тові й голосові повідомлення на телефоні (останні припинили надходити десь о четвертій ранку, коли переповнився автовідповідач). Усі — з відділка, багато з них — від самого голови Ґеллера. На Західному боці сталося подвійне вбивство. Оскільки Ралф Андерсон і Бетсі Ріґґінз були у відпустці, Джек лишився єдиним робочим детективом, де він є, він має негайно прибути на місце скоєння злочину, бу-бу-бу.

Джек улігся на ліжко, спершу — на спину, але від цього опік дуже розболівся. Госкінз перевернувся на бік, і пружини завищали, протестуючи проти його солідної ваги. «Важитиму менше, якщо рак запанує, — подумав він. — Під кінець від мами зостався самий скелет, обтягнутий шкірою. Крикучий скелет».

— Не бувати цьому, — сказав він порожній кімнаті. — Просто треба трохи, чорт забирай, поспати. І все в мене вийде.

Чотирьох годин має вистачити. Чи п’яти, якщо пощастить. Але мозок не бажав вимикатися, наче той двигун на «нейтралці». Коді, маленький щур-дуропхач зі станції «Здоров» таки мав ті біленькі пігулки, а крім того, — незлий запас кокаїну, майже