Стівен Кінг - Аутсайдер

— Я не знаю, що думати, тут я з Голлі погоджуюсь. Просто тримай під рукою. І гляди не пристрель поштаря.

— Слухай, може, мені варто поїхати з вами?

— Не певен, що це гарна ідея.

Ралфу не хотілося, щоб вони сьогодні перебували в одному місці, але й не хотілося цього казати і хвилювати дружину ще більше. Їм треба було думати про свого сина, який наразі грав у баскетбол, чи пускав стріли в мішені на тюках сіна, чи плів паски з намистин. Дерек, який був не набагато старший за Френка Пітерсона. Дерек, як і більшість дітлахів, безтурботно покладав, що його батьки безсмертні.

— Мабуть, так, — погодилась вона. — Хтось має бути вдома, якщо Ді зателефонує, правда?

Він кивнув і поцілував дружину.

— Саме про те я й думав.

— Будь обережний.

Джинні дивилася на нього знизу вгору широко розплющеними очима, і раптом Ралфа пронизав спогад, як колись ці очі так само дивилися на нього — з коханням, тривогою і сподіванням. То було в день їхнього весілля, коли вони стояли перед друзями і родичами й обмінювалися клятвами.

— Буду. Я завжди обережний.

Він почав відсуватися. Джинні притягнула його назад. Міцно стиснула передпліччя.

— Так, але ця справа не схожа на ті, з якими ти працював раніше. Тепер уже нам обом це відомо. Як зможеш його впіймати — то впіймай. Як не зможеш… як стикнешся з чимось таким, що буде тобі не по зубах… облиш. Облиш і повертайся до мене додому, зрозумів?

— Я тебе почув.

— Не кажи, що почув, кажи, що так і зробиш.

— Гаразд.

Він знову пригадав той день, коли вони давали одне одному обітниці.

— Сподіваюсь, ти мені не брешеш.

Той самий пронизливий погляд, сповнений коханням і тривогою. Він наче промовляв: «Я пов’язала з тобою своє життя, тож прошу, не розчаруй мене».

— Маю тобі дещо сказати, дещо важливе. Ти мене слу­хаєш?

— Так.

— Ти хороша людина, Ралфе. Хороша людина, яка припустилася прикрої помилки. Не ти перший і не ти останній. Тобі доведеться з цим жити, і я тобі в цьому допоможу. Як вийде, то поправ ситуацію, але прошу, не погіршуй. Будь ласка.

Голлі вже спускалася сходами — надміру нарочито, щоб вони її почули. Ралф іще секунду не рушав із місця, дивився в широко розплющені очі дружини — так само гарні, як і багато років тому. Тоді він поцілував її і відступив на крок. Вона стисла його руки, добряче, міцно стисла, і відпустила.

  6

Ралф і Голлі поїхали в аеропорт на Ралфовій автівці. Голлі сиділа, тримаючи на колінах свою наплічну сумку; спина виструнчена, коліна пристойно зведені разом.

— У Джинні є вогнепальна зброя? — спитала вона.

— Так. І вона ходила на початкові стрілецькі курси в нашому управлінні. Дружинам і дочкам поліцейських тут таке дозволено. А в тебе, Голлі, є зброя?

— Звісно що ні. Я сюди не чартерним рейсом летіла.

— Певен, ми щось тобі знайдемо. Зрештою, ми ж будемо в Техасі, а не в Нью-Йорку.

Голлі похитала головою.

— Я не стріляла відтоді, як Білл іще був живий. То було під час останньої справи, над якою ми разом працювали. І я не влучила в те, у що цілилася.

Вони якийсь час не розмовляли, аж поки на швидкісному шосе не влилися в щільний потік автівок, які прямували до аеропорту й Кеп-Сіті. Успішно виконавши цей небезпечний трюк, Ралф мовив:

— Ті зразки із сараю наразі перебувають у криміналістичній лабораторії Поліції штату. Як гадаєш, які результати вони отримають, коли кінець кінцем проженуть їх крізь усе те крутецьке обладнання? Є ідеї?

— Судячи з того, що лишилося на стільці й килимі, гадаю, то буде переважно вода, але з високим показником pH. Також, мабуть, сліди рідкого секрету на кшталт того, що виробляють бульбоуретральні залози, що також відомі як куперові залози, від імені анатома Вільяма Купера, який…

— То ти справді вважаєш, що це сперма.

— Точніше, прееякулят.

У Голлі злегка порожевіли щоки.

— А ти знаєшся на своїй справі.

— Закінчила курс судово-медичної патологоанатомії після того, як Білл помер. Власне, кілька курсів. Вони… допомогли згаяти час.

— На задній частині стегон Френка Пітерсона виявили сперму. У досить великій, проте не надмірній кількості. ДНК збігалася зі зразком від Террі Мейтленда.

— Ті сліди у сараї й у вас удома — не сперма і не прееякулят, хоч які подібні. Коли лабораторія зробить тести речови­ни з тауншипу Кеннінґ, то, думаю, там знайдуться невідомі складники, і ними знехтують як сторонніми забрудниками. І порадіють, що ці зразки не треба представляти в суді. Навіть не розглядатимуть думки про те, що мають справу з абсо­лютно невідомою речовиною, яку він виділяє чи, ймовірніше, викидає, мов стару шкіру, під час перетворення. А щодо сперми, яку знайшли на стегнах малого Пітерсона… Я впевнена, що чужинець так само залишив сперму, коли вбив Говардових дівчаток. Або на одязі, або на їхніх тілах. Ще одна візитна картка, як те пасмо волосся у ванній кімнаті містера Мейтленда чи всі відбитки, що ви знайшли.

— Не забувай про свідків.

— Так, — погодилася Голлі. — Ця істота полюбляє свідків. Чом би й ні, якщо він має змогу «вдягати» обличчя іншої людини?

Ралф поїхав за вказівниками чартерної компанії, якою користувався Говард Ґолд.

— То ти не вважаєш, що це насправді були вбивства на сексуальному підґрунті? Просто облаштовані, щоб видаватися такими?

— Я б не робила таких висновків, але… — Голлі обернулася до Ралфа. — Сперму виявили на стегнах хлопчика, але ніякої сперми… ну… всередині, так?

— Так. Проникнення було, його зґвалтували — гілкою.

— Уф, — Голлі скривилася. — Сумніваюся, що й результати розтину дівчат показали, що всередині була сперма. Певно, у його вбивствах таки є якийсь сексуальний мотив, але він навряд чи здатен на статевий акт.

— Так само, як і більшість звичайних серійних убивць.

Ралфа насмішив цей вислів — такий самий оксюморон, як і «велетенська креветка», але виправлятися він не став, бо єдине, чим можна було б замінити прикметник «звичайні», — це «людського роду».

— Якщо він харчується смутком, то так само має пожирати біль своїх жертв, коли вони помирають, — рум’янець уже зник зі щік Голлі, шкіра зблідла. — Мабуть, дуже поживна їжа, на кшталт якихось делікатесів чи доброго витриманого шотландського віскі. І так, він може від цього сексуально збуджуватися. Я не люблю думати про такі речі, але вважаю, що свого ворога треба знати. Ми… гадаю, вам тут треба повернути ліворуч, детективе Андерсон.

Голлі тицьнула пальцем.

— Ралфе.

— Так. Повертай ліворуч, Ралфе. Саме ця дорога веде до «Ріґал Ейр».

  7

Гові й Алек уже були на місці. Гові всміхався.

— Час відльоту трохи відсувається, — сказав він. — До нас їде Сабло.

— Як він примудрився? — спитав Ралф.

— Не він. А я. Ну, принаймні половину примудрив. Суддя Мартінез потрапив у лікарню з перфоративною виразкою, тут спрацювала воля Божа. Чи забагато гострого соусу. Я й