Стівен Кінг - Аутсайдер

— Так, — тихо відповіла Голлі. — У щось таке я вірю. Може, то і не традиційний El Cuco, та чи це та сама істота, на якій ґрунтуються легенди? Гадаю, що так.

— Той хлопчик і дівчатка, про яких ти розповідала, він пив їхню кров і їв їхню плоть? Цей чужинець?

— Є така ймовірність, — сказав Алек. — Судячи з місць скоєння злочину, це можливо.

— А тепер він став мною, — мовив Болтон. — Така ваша гадка. І все, що йому для цього знадобилося, — це трохи моєї крові. Він що, її випив?

Ніхто йому не відповів, але Ралф мов наяву побачив, як істота в подобі Террі Мейтленда саме так і зробила. До жаху ясно це побачив. Ось як глибоко ця маячня проникла йому в голову.

— І це він тут був минулої ночі, чаївся біля будинку?

— Може, не у фізичному плані, — сказала Голлі, — і, може, він іще не до кінця набрав вашої подоби. Найімовірніше, процес перетворення триває й досі.

— Може, він придивлявся до цієї місцини, — припустив Юн.

«Може, він намагався щось про нас довідатись, — подумав Ралф. — І якщо так, то йому це вдалося. Бо Клод знав про наш приїзд».

— То що буде зараз? — спитала Лаві. — Він уб’є ще одного чи двох дітлахів у Плейнвіллі чи Остіні та спробує підладити все так, щоб звинуватили мого хлопчика?

— Не думаю, — відповіла Голлі. — Сумніваюсь, що він набрався достатньо сил. Між Гітом Голмзом і Террі Мейтлендом минуло кілька місяців. І він… не сидів без діла.

— І є ще один аспект, — додав Юн. — Практичний. У цій частині країни для нього заспекотно. Якщо він тямущий — а певно, так і є, раз він зумів так довго проіснувати, — то вирішить, що треба рушити далі.

Це було схоже на правду. Ралф уявив, як цей чужинець Голлі садить м’язисте тіло й обличчя Клода Болтона на автобус чи потяг до Остіна та прямує на золотавий Захід. Наприклад, у Лас-Веґас. Чи Лос-Анджелес. Де може статися чергова випадкова зустріч із чоловіком (або навіть жінкою — хтозна) і проллється ще трохи крові. Ще одна ланка в ланцюжку.

З нагрудної кишені Юна долинули початкові акорди «Baila Esta Cumbia» Селени [234]. Лейтенант був наче дивом уражений. Клод вишкірився.

— О так. Навіть тут у нас є покриття. Двадцять перше століття, чоловіче.

Юн дістав телефон, поглянув на екран і мовив:

— Поліцейське управління округу Монтґомері. Треба відповісти. Перепрошую.

Голлі теж набула здивованого, навіть наполоханого вигляду, коли Юн прийняв виклик і пішов на ґанок зі словами «Алло, лейтенант Сабло слухає». Жінка також перепросила й рушила за ним.

— Мабуть, це щодо… — почав Гові.

Ралф похитав головою, хоч сам не знав, чому. Принаймні не свідомо.

— А де цей округ Монтґомері? — спитав Клод.

— В Аризоні, — відповів Ралф, випередивши Гові й Алека. — Це в іншій справі. З нашою ніяк не пов’язано.

— Ну, а з нашою ми що збираємося робити? — поці­кавилася Лаві. — Ви маєте хоч якесь уявлення, як піймати цього хлопа? У мене, окрім сина, нікого немає, самі розумієте.

Голлі повернулася. Вона підійшла до Лаві, нахилилась і щось зашепотіла їй на вухо. Коли Клод посунувся до них, щоб підслухати, Лаві замахала на нього рукою.

— Ходи на кухню, синку, і принеси ті шоколадні тістечка-равлики, якщо вони ще не поплавилися від спеки.

Клод, якого явно навчили слухатися, пішов на кухню. Голлі знову зашепотіла, і в Лаві округлилися очі. Вона кивнула. Клод повернувся з торбинкою тістечок саме в той момент, коли Юн зайшов назад із ґанку, засовуючи телефон до кишені.

— Це… — почав він і замовк.

Голлі трохи розвернулася так, щоб стати до Клода спиною. Піднесла палець до губів і похитала головою.

— …нічого особливого, — договорив Юн. — Затримали одного хлопця, але не того, кого шукали.

Клод поклав на стіл тістечка (які дійсно таки розплавились у своїй целофановій торбинці) і підозріливо роззирнувся.

— Здається, ви не те почали говорити. Що відбувається?

Ралф подумав, що запитання хороше. Знадвору сільською дорогою проторохтів пікап, і детектив поморщився від яскравих променів-шпичаків, які відбилися від металевої скрині на кузові.

— Синку, — сказала Лаві, — мені треба, щоб ти сів у свою тачку, поїхав у Тіппіт і привіз нам кілька курячих обідів із «Придорожнього раю». То непоганий заклад. Нагодуємо цих добродіїв, а тоді вони зможуть поїхати назад і заночувати в «Індіанському». Мотель не люксовий, та все одно якийсь дах над головою.

— До Тіппіта сорок миль [235]! — запротестував Клод. — Обіди на сімох коштуватимуть цілий статок, та ще й вихолонуть до того, як я повернуся!

— Я їх у духовці розігрію, — спокійно відповіла мати, — і потрава стане як свіженька. А тепер їдь.

Ралфу припала до душі манера, з якою Клод упер руки в боки і поглянув на матір — мов потурав їй і злився водночас.

— Ви намагаєтесь мене позбутися!

— Саме так, — погодилася Лаві, бичкуючи сигарету в бляшаній попільниці, повній мертвих солдатів смерті. — Бо міс Голлі має рацію — те, що знаєш ти, відомо і йому. Може, це не має значення, може, ніяких секретів для нього вже не лишилося, а може, й має. Тож будь хорошим хлопчиком і привези нам ті обіди.

Гові дістав гаманець.

— Дозволь я заплачу, Клоде.

— Не варто, — трохи насуплено відказав Клод. — Я й сам можу заплатити. Не бідую.

Гові розплився в широченній адвокатській усмішці.

— Але я наполягаю!

Клод узяв гроші й запхав у свій гаман, що кріпився ланцюгом до пояса. Потім подивився на гостей, усе ще вдаючи невдоволення, та зрештою розсміявся.

— Ма’ завжди домагається, чого хоче, — сказав він. — Гадаю, ви це вже самі збагнули.

  7

Об’їзний шлях біля оселі Болтонів, Рурал-Стар-рут, 2, під кінець виводив на велику трасу — Шосе 190 на Остін. Але до того від неї відгалужувалася праворуч ґрунтова дорога — чотири смуги завширшки, тепер уже занехаяні. На узбіччі стояв так само занехаяний білборд. На ньому — щаслива родина, що спускалася кудись гвинтовими сходами. Вони здіймали вгору руки з гасовими лампами, і світло вихоплювало зачудування, написане на їхніх обличчях, — сім’я вдивлялася у сталактити, які висіли високо в них над головами. Фраза-закликачка під родиною промовляла: «ВІДВІДАЙТЕ МЕРІСВІЛЛСЬКУ ДІРУ, ОДНЕ З НАЙБІЛЬШИХ ДИВ ПРИРОДИ». Клод із дитинства знав, що там написано, коли ще був непосидючим підлітком, який застряг у Мерісвіллі, але сьогодні від фрази лишилися тільки уривки: «ВІДВІДАЙТЕ МЕРІСВ» і «ШИХ ДИВ ПРИРОДИ». Решту затуляла широка стрічка з попередженням (яке теж уже встигло вицвісти) «ЗАЧИНЕНО, СТЕЖТЕ ЗА ОГОЛОШЕННЯМИ».

Коли Клод проїжджав повз ту дорогу, яку місцеві дітки з усмішками знавців називали Шляхом до Дірки, то йому ледь запаморочилося, але все минуло, щойно він підсилив кондиціонер. Попри всі свої протести, він насправді був радий вибратися з дому. Відчуття, що за ним хтось стежить, зникло. Клод ввімкнув радіо, знайшов хвилю «Бандитського кантрі» [236], попав на Вейлона Дженнінґза (краще не буває!) і став