Стівен Кінг - Аутсайдер

Певно, дістати курячі обіди в «Придорожньому раю» — не така вже й погана ідея. Він зможе купити собі цілу пор­цію цибулевих кілечок і з’їсти їх усі дорогою додому, поки вони ще гарячі та хрумкі після фритюру.

  8

Джек чекав у себе в номері «Індіанського мотелю», визирав поміж запнутих штор, поки не побачив, як на дорогу виїжджає мінівен із номерами інвалідів. Певно, це тачка старої карги. За нею слідом рушив синій кросовер, у якому, без сумніву, сиділа компанія докучників із Флінт-Сіті.

Коли вони зникли з очей, Джек пішов у кафе, поїв і став роздивлятися товари на продаж. Крему з алое вера не було, так само як і сонцезахисного спрею, тож він купив дві пляшки води й пару збіса дорогих бандан. Хоч і невеликий захист від пекучого техаського сонця, але краще, ніж нічого. Джек сів у свій пікап і подався на південний захід, у тому напрямку, куди рушили докучники, аж поки не дістався білборда й дороги, що вела до Мерісвіллської діри. Туди він і завернув.

Десь за чотири милі він дістався маленької обшарпаної халупи, яка стояла просто посеред дороги. Мабуть, коли Діра ще була чинною цікавинкою, там розміщувалась каса, де продавалися квитки. Фарба, колись яскраво-червона, тепер змарніла до рожевого кольору, мов кров, розчинена у воді. На фасаді виднілася табличка з написом «ПАМ’ЯТКА ЗАЧИНЕНА, РОЗВЕРТАЙТЕСЯ». Дорога за касою була перегороджена металевим ланцюгом. Джек об’їхав той ланцюг, підстрибуючи на гравійному пласті, зминаючи бур’ян й ухиляючись від кущів полину. Пікап востаннє підскочив, і потім знову опинився на дорозі… якщо це можна було назвати дорогою. По цей бік ланцюга Джека зустрів безлад із вибоїн, ущент зарослих будяком, і баюр, що їх ніхто ніколи не лагодив. Випльовуючи пилюку й каміння з-під завеликих шин, повнопривідний «додж рем» на високих ресорах із тими баюрами легко впорався.

За десять хвилин і дві повільні милі він виїхав на порожню парковку, площа якої сягала близько акра [237]. Жовті лінії-­поділки зблякли до невиразних тіней, асфальт порепався і здибився окремими пластами. Ліворуч, мов підпираючи крутий, порослий чагарником пагорб, стояла сувенірна крамничка. Вивіска впала, і Джеку довелося читати перевернутий догори дриґом напис: «СУВЕНІРИ ТА СПРАВЖНІ ІНДІАНСЬКІ ВИРОБИ». А просто попереду починалися рештки широкого цементованого хідника, що вів до отвору в пагорбі. Ну, тобто колись це був отвір, тепер його позабивали дошками та заліпили табличками «ВХІД ЗАБОРОНЕНО», «НЕ ЗАХОДИТИ», «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ» і «ТЕРИТОРІЮ ПАТРУЛЮЄ ОКРУЖНИЙ ШЕРИФ».

«Ага, — подумав Джек. — Може, і зазирають сюди раз на двадцять дев’яте лютого».

Повз сувенірну крамничку й геть від парковки стелилася ще одна занедбана доріжка. Вона здіймалася першим схилом пагорба й спускалася другим. Спочатку вона вивела Джека до купки похилих (і також позабиваних) халупок для туристів, потім — до такого собі службового складу, де, напевно, колись зберігалися інструменти й транспорт компанії. На ньому теж виднілися таблички «НЕ ЗАХОДИТИ», а також іще одна, вишневого кольору — «СТЕРЕЖІТЬСЯ ГРИМУЧНИКІВ».

Джек припаркував свій пікап у мізерному затінку складу. Перш ніж вийти, він пов’язав одну бандану на голову (від чого набув химерної схожості на чоловіка, якого Ралф бачив біля суду того дня, коли вбили Террі Мейтленда). Другою він обгорнув шию, щоб той блядський опік не напекло ще гірше. Відімкнув ключем скриню на кузові й шанобливо дістав із неї кофр, у якому лежала його радість і гордість: «вінчестер» .300 з поздовжньо-ковзним затвором. Така сама гвинтівка, якою Кріс Кайл повистріляв усіх тих чалмоголових (Джек уже вісім разів бачив «Американського снайпера»). З прицілом «Леуполд VX-1» він міг улучити в ціль за дві тисячі ярдів [238]. Ну, чотири вдалі спроби з шести, як щастить і вітру немає, та цього разу він стрілятиме зі значно меншої відстані. Якщо взагалі виникне така потреба.

Джек запримітив позабуте приладдя, яке валялось у бур’я­ні, і привласнив собі іржаві вила на той випадок, як стрінуться гримучники. За будівлею пролягала стежка, що вела назад до пагорба, у якому був розташований вхід у Діру. Цей схил виявився більш кам’янистим — не схил насправді, а щось на кшталт еродованої скелі. Дорогою йому трап­лялися пивні бляшанки, а на кількох валунах стояли написи типу «СПЕНКІ 11» чи «ТУТ БУВ ПИХТО».

На півдорозі до верхівки від стежки відгалужувалася ще одна, що, вочевидь, повертала назад до колишньої сувенірної крамнички й парковки. Там стояв постраждалий від негоди і продірявлений кулями дерев’яний знак, на якому красувався індіанський вождь у парадному пір’яному уборі. Під ним була намальована стріла із супровідним написом, таким вицвілим, що майже нечитабельним: «НАЙКРАЩІ ПІКТОГРАМИ ТУТ». І свіжіший допис, що його якийсь розумник вивів «меджик маркером» у текстовій хмарці, яка вилітала з рота вождя. «КЕРОЛІН АЛЛЕН СМОКЧЕ МІЙ ЧЕРВОНИЙ ХЕР».

Ця стежка була ширша, але Джек сюди прийшов не для того, щоб милуватися мистецтвом корінних народів США, тож він рушив далі. Сходження було не особливо небезпечне, але протягом кількох останніх років усі фізичні вправи Джека звелися до згинання ліктів у різноманітних барах. Подолавши три чверті шляху нагору, він захекався. Сорочка й обидві бандани потемніли від поту. Він опустив на землю кофр із гвинтівкою та вила, тоді похилився і взявся за коліна, доки зникли чорні цятки, що танцювали перед очима, а пульс більш-менш нормалізувався. Він прийшов сюди, щоб уникнути страшної смерті від того самого прожерливого раку шкіри, який убив його матір. Тож померти за таким заняттям від інфаркту міокарда — ото вже зла іронія.

Джек почав випрямлятися, тоді зупинився й примружив очі. У затінку під висним вибалком, заховані від руйнівного впливу негоди, виднілися графіті. Та якщо їх малювали діти, то вони вже давно померли, багато століть тому. На одному були зображені люди-палички зі списами-паличками, які оточували якогось звіра, мабуть, антилопу — принаймні щось таке рогате. На другому люди-палички стояли перед чимось на кшталт вігвама. І на третьому, вкрай збляклому, людина-паличка стояла над розпростертим тілом іншої людини-палички, тріумфально здіймаючи над головою списа.

«Піктограми, — подумав Джек, — і навіть не найкращі, якщо вірити великому вождю. Діти в дитсадочку і то краще б намалювали, та я помру, а вони ще довго тут бовванітимуть. Особливо якщо рак до мене добереться».

Від цієї думки він розлютився. Підібрав гострий уламок каменю і став молотити ним по піктограмах, поки не знищив.

«Ось вам, — подумав він. — Ось вам, мертві довбні. Вас нема, і я переміг».

Тоді йому сяйнула думка, що він починає божеволіти… або вже збожеволів. Джек відмахнувся й продовжив шлях угору. Діставшись до верхівки скелі, він побачив, що йому відкривається чудовий вид на парковку, сувенірну крамничку і позабиваний вхід до Мерісвіллської діри. Його візитер із татуйованими пальцями не був остаточно впевнений, що докучники таки сюди доїдуть, але якщо доїдуть, то Джек мав із ними розібратися. І «вінчестер» йому допоможе, у цьому Джек не сумнівався. Якщо вони не приїдуть, якщо просто повернуться до Флінт-Сіті, переговоривши з чоловіком, заради якого сюди дісталися, то на цьому робота Джека скінчиться. Так принаймні запевнив