Стівен Кінг - Аутсайдер

«А що як він бреше? Що як він дав рак, а забрати не зможе? І що як раку взагалі не було? Що як гостя не було? Що як ти просто збожеволів?»

Від цих думок Джек також відмахнувся. Відчинив кофр, дістав «вінчестер» і почепив приціл. Парковка і вхід у печеру постали перед ним, мов на долоні. Якщо докучники приїдуть, то будуть завбільшки з касу, яку він проминув на початку.

Джек заповз у затінок висної скелі (спершу подивившись, чи немає там змій, скорпіонів та іншої живності) і зробив ковток води — запивши нею пару пігулок з амфетаміном. На додачу — порція кокаїну з чотириграмової пляшечки, яку продав йому Коді (ніякої халяви, коли йдеться про колумбійський порошок). Тепер він сидів у звичайній засаді, як уже бувало дюжину разів протягом його кар’єри копа. Джек чекав, тримаючи «вінчестер» на колінах, час від часу поринав у дрімоту, але завжди й неодмінно був насторожі, готовий помітити будь-який рух. Так тривало, поки сонце не схилилося до обрію. Тоді він підвівся й поморщився через затерплі м’язи.

— Не прийдуть, — мовив він. — Принаймні не сьогодні.

«Ні, — погодився чоловік із татуйованими пальцями (або так уявив собі Джек). — Але ж ти будеш тут завтра, чи не так?»

Так, буде. Хоч цілий тиждень сюди навідуватиметься, як треба. Навіть місяць.

Він став спускатися, рухаючись вкрай обережно. Тільки вивернутої гомілки йому бракувало після стількох годин на пекучому сонці. Поклав гвинтівку в металеву скриню, глитнув трохи води з пляшки, яку лишив у салоні пікапа (а вона вже мало не на окріп перетворилася) і поїхав назад до траси. Цього разу він повернув на Тіппіт, де сподівався купити кілька предметів першої необхідності, найперше — сонцезахисний спрей. І горілку. Небагато, бо мав тепер певні обов’язки, але достатньо, щоб улягтись у своє гидке провисле ліжко й не думати про те, як йому в руку сунули того черевика. Господи, чому він узагалі поїхав до того блядського сараю в тауншипі Кеннінґ?

Повз нього промайнув Клод Болтон, який рушив у проти­лежному напрямку. Один одного вони не помітили.

  9

— Гаразд, — сказала Лаві, коли Клод вирушив у дорогу й пропав з очей. — У чому річ? Що воно таке, про що мій хлопчик не мусить чути?

Наразі Юн не зважив на стару і звернувся до решти:

— Управління шерифа округу Монтґомері послало кілька помічників, щоб вони оглянули місця, які сфотографувала Голлі. І в тій закинутій фабриці, де на стіні свастика намальована, вони знайшли закривавлений одяг, звалений у купу. Серед цієї одежі була куртка санітара, а до неї пришита бирка «ВЛАСНІСТЬ КРПГ».

— Клініка розладів пам’яті Гейсмана, — сказав Гові. — Б’юсь об заклад, що коли протестують кров на одязі, то зразки належатимуть одній чи обом Говардовим дівчаткам.

— Плюс усі виявлені відбитки належатимуть Гіту Голмзу, — додав Алек. — Може, вони будуть розмиті, якщо він тоді вже почав перетворюватися.

— Або ні, — сказала Голлі. — Ми не знаємо, скільки триває процес перетворення, навіть те, чи ця тривалість щоразу однакова.

— У тамтешнього шерифа виникли питання, — сказав Юн. — Я відкараскався. А враховуючи те, із чим ми тут можемо мати справу, то, сподіваюся, відкараскався назавжди.

— Людоньки, припиніть говорити між собою і введіть мене в курс, — наполягла Лаві. — Будь ласка. Я тривожуся за мого хлопчика. Він ні в чому не винен, як і ті двоє чоловіків, а вони вже мертві.

— Я розумію ваше занепокоєння, — мовив Ралф. — Хвилиночку. Голлі, коли ти говорила з Бостонами дорогою від аеропорту, то розповідала їм про кладовища? Певно, не розповідала.

— Ні. Ти сказав — тільки найголовніше. Тож я так і зробила.

— Ой, стривайте, — сказала Лаві. — Придержіть кобилу. Коли я ще була малою і жила в Ларедо, то бачила один фільм про тих борчинь…

— «Мексиканські борчині проти чудовиська», — докинув Гові. — Ми теж його бачили. Міз Ґібні привезла із собою диск. На «Оскар» це кіно не тягне, та все одно цікаве.

— Це один із тих фільмів, де грала Розіта Муньйос, — підтвердила Лаві. — Cholita luchadora. Я та мої друзі — ми всі хотіли бути нею. Я навіть на Гелловін так одягнулася одного разу. Мати пошила мені костюм. Той фільм про cuco, лячний він був. Щось там про професора… чи вченого… точно не пам’ятаю, але El Cuco перейняв його обличчя, і коли luchadoras його зрештою вистежили, то він жив у склепі чи крипті на місцевому кладовищі. Так діло було?

— Так, — відповіла Голлі, — бо так ідеться в легенді, принаймні за іспанським переказом. Cuco спить із мертвими. Як і належить вампірам.

— Якщо це створіння справді існує, — сказав Алек, — то воно, безумовно, вампір. Йому потрібна кров, щоб перейти до наступної ланки в ланцюжку. Щоб цикл не спинявся.

І знову Ралф подумав: «Люди, ви самі себе чуєте?» Йому дуже подобалася Голлі Ґібні, але він також шкодував, що з нею познайомився. Завдяки їй у голові Ралфа розгорілася війна, а він так сильно прагнув перемир’я.

Голлі обернулася до Лаві.

— Та порожня фабрика, де поліція Огайо знайшла закривавлений одяг, розташована неподалік кладовища, на якому похований Гіт Голмз разом зі своїми батьками. Ще одну купу одягу знайшли в сараї біля кладовища, де поховані предки Террі Мейтленда. Тож питання стоїть так: чи є тут поблизу якийсь цвинтар?

Лаві замислилась. Усі чекали. Зрештою вона сказала:

— У Плейнвіллі є гробовище, та в Мерісвіллі — нічого такого. Чорт забирай, у нас тут навіть церкви немає. Була колись — Всепрощальної Богоматері, та вона згоріла зо два-дцять років тому.

— От срань, — пробурмотів Гові.

— А родинного могильника у вас немає? — спитала Голлі. — Інколи ж ховають у себе на ділянці, так?

— Ну, не знаю, як там в інших, — відказала стара, — та ми так ніколи не робили. Мої мамця і татусь поховані в Ларедо, і їхні мамці з татусями — також. Це далеко, аж в Індіані, звідки моя рідня емігрувала після Громадянської війни.

— А ваш чоловік? — спитав Гові.

— Джордж? Його рідня — з Остіна, там він і лежить, поруч зі своїми батьками. Я колись їздила туди на автобусі, його навідати, зазвичай на день народження, квіти привозила й усе таке. Та не була там відтоді, як заробила собі цю кляту ХОХЛ [239].

— Ну та й квит, — мовив Юн.

Лаві, здається, його не чула.

— Знаєте, а я співала, ще як дихалка була в нормі. І на гітарі грала. Після старших класів переїхала з Ларедо до Остіна, через музику. Південний Нешвілл, ось як його називають. Влаштувалася на роботу в паперову фабрику на Бразос-стрит і все чекала на великий прорив у «Каруселі», чи «Зламаній спиці», чи деінде. Чекала й листівки робила. Великого прориву так і не відбулося, та я вийшла заміж за виконроба. Тобто за Джорджа. І жодного разу про це не пошкодувала, аж поки він не вийшов на пенсію.

— Щось ми відійшли від теми, — сказав Гові.

— Нехай розповідає, — заперечив Ралф.

Він відчув знайоме